опустився до примовклого осіннього Дунаю. Що ж робити? Невже цісар не дасть Галичині бодай автономії?
Його гнітили ранні сутінки, оповиті туманами, спорожнілі алеї лісу, мовчання птаства. Над головою глухо постукував дятел — вусібіч летіла суха кора. Хвилина-друга — й личинка здобута. Поруч пурхала синиця. Їй не під силу роздовбати м'яким своїм дзьобиком кору, і вона присусідилася до дятла, аби поживитися… Кожен, як може, до когось присусіджується, аби поживитися… Кожен це робить по-своєму. В хитрості — вся суть. І в силі. Власне, сила й хитрість йдуть поруч. Свого можна добитися або силою, або хитрістю, правда, деколи й талантом. В цю хвилину він заздрив Масарикові. Який прозорливий! Так, прозорливий. З початком війни галицькі діячі виїхали до Відня, а Масарик покинув Австро-Угорщину, очолив чеські емігрантські організації, що підтримували Антанту, заручився підтримкою самого Вільсона — тепер йому легко ратувати за створення незалежної Чехословацької держави, тепер йому не треба йти на поклін до цісаря.
Так, він заздрив Масарику. Розумів, що й поляки його обскакали. Бо, хоча Пілсудський воював зі своїм легіоном проти Росії, все ж Франція його підтримує. Ось і будь мудрим! Масарик ішов одним шляхом, Пілсудський — іншим, та кожен домігся того, чого хотів.
Підсвічені промінням призахідного сонця, подекуди ще жевріли осіннім полум'ям старезні дуби.
«А може, найправильніший шлях — шлях Росії?» Та Петрушевич одразу ж прогнав цю думку. Він був парламентним діячем, він боявся революції: революція — хаос, вона змете цивілізацію. Більшовизм для нього — кров, трупи і гола земля. Його лякали ті галичани, котрі поверталися з російського полону. Йому не раз доносили, що вони кличуть до революції. Власне, деінде вони вже бралися ділити землю.
Петрушевич аж тепер одчув, що зголоднів, і вийшов з Віденського лісу. Осінь, осінь… Останній день згасаючої молодості. І він з журою згадав покійну дружину. Раптом дужий вітер підхопив жмут опалого листя, закружляв ним і розвіяв, мов пилини. Петрушевич безпорадно зітхнув.
У ресторані його вразили щемливі звуки старовинного танго, вразив людський страх. Петрушевич уже не раз запримічав у Відні,— та й не тільки у Відні! — що люди бояться майбутнього, їм хочеться повернутися в затишне минуле: навіть в одежі еліти — лінії кінця минулого століття, навіть у ресторані часто гасили електрику, запалювали свічки, щоб вечеряти при їх тьмяному трепеті. Це було страшно: світ руйнувався, а люди прагнули зануритися в штучну атмосферу відчуженості й безтурботності, вдаючи, що нічого не сталося. Але куди можна подітися від потоку жовчного сарказму на суспільство споживачів, на реакційність діячів, котрі зайшли в тупик? Не завше вдається на ненависті навчитися любити. Нерідко «за» стає «проти».
Ці роздуми терзали Петрушевича, але він не вірив теорії Дарвіна, ніби людина і її природнє середовище автоматично вдосконалюються; він бачив розруху, як і бачив велике бажання людей пожерти один одного, збагатитися за рахунок іншого. Він радів злету науки й техніки, але війна перекреслила його радість, бо виявилося, що техніка пішла на убивство людей, а він не любив крові, він боявся її, він належав до тих діячів, котрі прагнуть добитися свого промовами у парламенті,— він ніколи не любив червоних маків, вони нагадували йому кров; зате любив, як замріяно лопотить листям осика, а найбільше навівав спокій широколистий клен, а ще він любив синьо-блакитний розмай весняного квітування; блакитне цвітіння завше милувало його око.
Він покартав себе, що на якусь мить піддався блакитній меланхолії, він же бо сидить у Відні, аби добитися бодай автономії Галичині. І меланхолія недопустима.
Повечерявши, переспавши, наступного дня Петрушевич знову подався до резиденції цісаря.
— З аудієнції нічого не буде, — сказав йому президент міністрів. — Цісар сидить одинокий та плаче. З ним неможливо говорити.
— Але коли Австрія хоче зостатися Австрією і не поділить Галичини, тоді український народ мусить стратити останню надію на кращу будуччину і будемо злучатися з Великою Україною.
— Навіщо так різко? — заспокоював президент міністрів. — Ми завжди любили ваш народ, ми дуже багато робили для вас, зрештою, нам усім добре жилося. Ми передамо вам адміністрацію Східної Галичини.
— Але згідно Брестського договору поділ Галичини і виділення її східної частини в окремий автономний край мав бути проведений до кінця липня, а зараз жовтень.
— Я ж вам казав, цісар плаче з розпуки. Ви ж самі бачите, що зараз діється.
— Однак Галичина бурунить вічами. А ви самі знаєте, що віча можуть перерости в революцію.
— Ми все для вас зробимо, — запевнив президент міністрів. — До речі, надворі мене чекає авто. Я можу підвезти вас до готелю…
Хтось колись оповідав Петрушевичу, що на якомусь з американських озерних берегів стоять, мов привиди, голі дерева — круглий рік без листя, — промислові відходи отруїли грунт. Пустеля… І голі дерева… Чорні, мов обвуглені, дерева, що під сонцем стоять без листя…
VIII
«Найсмачніша вода тоді, коли сам собі проб’єш джерело, — спливало Грицану давнє його правило. — Я оживаю…»
Так, він одчув, що оживає. І зрадів. Звичайна людина, яка більше працює руками, ніж головою, таке духовне оживлення сприймає не так вразливо. І не тому, що вона нібито другосортна, — ніхто ніколи не народжується другосортним, — але рукам легше знайти заняття, ніж голові. «Якщо мертвих можна реабілітувати, то чому не можна їх судити?» Він перенісся думками до Відня. Крушиться монархія, але вони якось там викрутяться — великі завжди вміють викручуватися: імператор Австрії Франц, схиливши голову перед Наполеоном, віддав за нього свою дочку, яка потім стала королевою Франції. Зате у своїй державі Франц казав: нам не потрібні генії, нам потрібні надійні вірнопіддані. А все-таки світ котиться до краху. Якщо ми колись дійдемо до самознищення, — адже були перед нами цивілізації, про які ми дізнаємося по запилюжених руїнах, по незрозумілих ієрогліфах, малюнках на скелях, — отже, коли дійдемо до самознищення, — думав Ярослав, — то що залишиться для тої майбутньої цивілізації, яка прийде після нас? А все тому, що зло панує над світом. У четвертому столітті до нашої ери Герострат підпалив храм Артеміди Ефеської — одне з семи чудес світу. Оскільки храм — чудо світу, — розмислював Герострат, — то той, хто його знищить, житиме у віках, бо людина, яка знищила чудо, не може бути забутою. Безумство заступило розум. Зрештою, в Герострата була певна логіка: щоб уникнути забуття, треба або створити чудо, або знищити чудо. Звичайно, руйнувати легше, ніж творити.
Та поруч з цим була інша думка: жодна цивілізація не мала таких засобів і можливостей, аби здобувати щасливе життя, як теперішня. Однак цивілізація всупереч здоровому глузду прагне до протилежного: не до миру, а до війни, не до життя, а до смерті, не до порядку, а до хаосу. Здається, якесь дике безумство оволоділо світом. Зате Стемпковський до самозабуття хоче самостійної Польщі. Зрештою, як і я Галичини. Ми могли б бути добрими друзями, та не стали ними. Можна зрозуміти… Бетховен і Гете були великими, але коли в Тепліце, гуляючи якось, зустріли імператорську родину, то Гете зняв капелюха і застиг на краю дороги, а Бетховен насунув капелюх на самі брови й рушив у гущу сановного натовпу, — з того часу два генії навіки розірвали між собою…
І він знову перенісся до Відня — згадалась студентська подорож. Тоді всі мріяли зобачити столицю. Столиця — дзеркало, в якому видно, як пульсує в державі мисль, вона — барометр духу. Принаймні так йому здавалося. І другові його Ростиславові Боговику (Ростику-Хвостику) теж так здавалося. Славний Ростик! Плечі — ледь у двері влазять, груди — мов у коня, — і писав ліричні вірші. Хлопці любили глумити: звідки в тебе ота лірика вилазить? «З живота…» — і незворушливо жував булку.
Де ж тепер ти, Ростику-Хвостику? В які світи закинула тебе доля?
А тоді гарна була подорож. Нікого не дратувало навіть те, що гідом взявся самочинно бути Адам. Товариство було однодумним, щирим, пихатих та гонорових не любило. Та на цей раз ніхто не перечив: хоче — нехай! Всі жили столицею, всім здавалося, що лише в столиці все мудре й величне, справжні вчені, справжні люди, і чомусь ніхто не замислювався, що розум не залежить від столиць.
На фронті і після поранення Ярослав не раз відтворював у пам'яті цю подорож, і Відень котився на нього, наче вал блискіток, од яких сліпило очі. Аж затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі
