чотирьох років навчання у Львівській духовній семінарії полишив теологію й поступив до Віденського університету, аби грунтовно вивчити історію. Він помер над підручником історії України для середніх шкіл. Уявляєте, звечора працював, а вранці його не стало. Мені запали в душу його слова: «Правдиву науку може подати лише правда, нехай би і яка була сумна, щоб тільки дійсно була правда».
— Цікаво…
— То що, Оксаночко, ще по крапельці?
— Та-а…
— Ну, крапельку.
Відтак вона трішки порожевіла і здалась Ярославові ще кращою. Ярослав уже сміливіше спитав:
— А як ви опинилися на Стрілецькій площі? Ну, тоді, коли ми з вами познайомилися?
— Та-а… — Оксана знітилася. — Мені розповіли легенду про синьооку Вожену, яку застрелили гусари. Я хотіла уявити, як то було, і пішла, — вона осміхнулась. — Пішла і…
Ярослав знав цю легенду. Вона народилася після пам’ятного червня дев’ятсот другого року, коли у Львові вибухнув загальний страйк будівельників і зав’язалися барикадні бої. А прелюдія така: жила собі синьоока юна Божена, віртуозно грала на скрипці — грала так, що під її вікнами не раз зачаровано зупинялися австрійські гусари-офіцери, аж допоки один з них — поручник Геза — не закохався. І вона відповіла на любов. І ще ніжніше розмовляла її скрипка. А коли на Стрілецькій площі гусари порубали шаблями повсталих робітників і чорний брук зачервонів, побачила Божена, що під копитами Гезиного коня гине маленька дівчинка, схопила кимсь кинутого револьвера, стрельнула в саме серце свого Гези й кинулася тікати. Аж до отчого дому гнався за нею котрийсь з гусарів, і під вікнами, де ще донедавна слухали гусари чудодійну скрипку, наздогнала Божену куля. У хвилину її смерті така настала тиша в місті, начеб воно вимерло.
— …і зустріла вас.
Тамуючи хвилювання, Ярослав поглядав на її розпущене волосся — каштанові хвилі хлюпали на нього запахом конвалії; поглядав на закучерявлений віхтик, що гроном звисав над ніжністю очей; він поглядав на проріз її голубого, з білими ромашками халата, де налились тугенькі груденята, і… і не звладав собою. Наче билинку, висмикнув Оксану з-за столу й поніс на тапчан, — вона не пручалася… Потому, ніби розчавлена, довго лежала німо, не розплющуючи очей.
— Ти образилася?
— Ні…
Він поцілував її, ще і ще. Він усім єством одчув, яка вона зараз дорога йому. Скарб!
— Я розчешуся…
Вона незграбно сповзла з тапчана, притьмом закутуючи халатом білі стегна. Ступила крок до дзеркала.
— Десь я вичитав, що Платон твердив, ніби колись людина була цілістю, — глухо заговорив Ярослав, — та за якусь там кару Бог розпиляв її надвоє — тепер кожен шукає своєї половини. Як бачиш, я знайшов свою половину… — він пив її очима, як допіру випив у постелі.— Ну йди, йди до мене…
Вона чи вагалася, чи не сподівалася його повторного зову. Стояла розгублено — ще розпашіла, не остигла. Відтак покірно підступила. Ярослав ласкаво пригорнув її, прихилив до грудей, — вона лягла поруч.
— Кажуть, перлини з’являються на світ від сліз ангелів, котрі впали в море, — гладячи її плече, тихо мовив Ярослав. — Ти ж виросла на суші…
— На политій кров’ю Коденці…
— Кажуть, навіть гадюки і змії туляться. Навіть коні люблять ласку. І все ж таки щасливою людину робить не кохання, не успіх, а переконання в тому, що правильно вибрав дорогу, що єдиний шлях знайшов, на якому можеш дечого досягти.
— Я тобі буду допомагати…
— Хоча… Якось Ганнібал дуже затруднювався в переправі через Рону своїх слонів. Не йшли — і годі! Тоді великий полководець переправив кілька самок. І дивне диво сталося: самці кинулися вслід…
— Ти не хочеш мене слухати… — ніби зобижено сказала Оксана. — Але, слово честі, я можу тобі допомагати.
— Дякую, дякую, ласкава Мавко… І все-таки сума страждань перевищує суму насолоди… — він міцно поцілував її.— А зараз… Зараз я принесу свою дисертацію. І розкажу тобі, як народжуються і вмирають держави. Хочеш?
— Дуже.
— Я туди й назад!
У дверях Грицана стриміла несподівана й радісна записка: «Приїздить з Чернівців Віцко. Завтра в обід чекатиму тебе в кав’ярні «Ватра». Твій Ростик-Хвостик».
XI
Вокзал у Чернівцях так був загачений народом — не те що сісти — стати ніде, навіть стіни не було вільної, щоб притулитися. Всюди — люди, люди, люди… Якийсь миршавий чоловічок, одкинувшись на поруччя лавки, зав’язав собі носовою хусточкою очі; вона була така брудна, аж чорна, та, певно, помагала йому заснути. Інший — нащось зняв чоботи й засучив по коліна холоші. Так смерділо потом, що Дмитро Вітовський не витримав і вийшов на перон.
Був це тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту, з залисинами, які робили чоло досить високим, волосся мав ясно-каштанове, такі ж були й вуса, прокурені трохи, акуратно підрізані. Обличчя виглядало старшим, і скроні вже були пошиті срібними нитками. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі його очі були далеко-далеко, де за містом синіли обриси Карпат.
Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Всю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства, — тричі місто спустошували поляки, по два рази турки і татари, врешті захопила Австрія — неперерваний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила крапнула в душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що люди не можуть жити в спокої? Як пояснити бажання одних захоплювати інших?
«А нас завжди хтось захоплював, — подумав Вітовський з гіркою досадою. — Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. А ось російські солдати Чернівецького полку сміливо сказали: «Мир хатам! Війна палацам!» Тепер вони, мабуть, натхненно будують свою Радянську республіку. Що ж, усі вміють будувати, крім нас. Ми здатні хіба що тяглом бути. А чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити. Жаль, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу. Тридцятиметрові стіни Вавілона могли б витримати удар сучасної облогової артилерії, але голод примусив фортецю капітулювати. Щоправда, не кожен з наших сучасних галицьких провідників зважився б на те, на що зважився цар Вавілона».
Вітовський намагався уявити собі вавілонського царя, який стоїть у відчаї серед своєї вітцівщини. Він розуміє: становище безнадійне. Виходу нема. Треба здавати місто ворогам. Ганебний полон? Ні, краще… і він підпалює свій палац, кидається першим у вогонь…
«Ну, наші діячі на такий подвиг не здатні,— з осміхом подумав Вітовський. — Вони майстри балаканини».
Паротяг свиснув протяжно, і Вітовський поспішно зайшов у вагон. Тісняви було трохи менше, ніж на вокзалі. Він вибрав місце біля вікна, навпроти рожевощокого інтелектуала, котрий чистив маленькою пилочкою довгі рожеві нігті.
Скоро він буде у стольному Львові. Кличуть друзі по зброї. Кажуть, потрібен їм. Що ж, це приємно, якщо ти ще комусь потрібен. Гірше — коли нікому не потрібен. Хоч потрібні людям не завжди бувають потрібні касті… Каста не любить інодумців.
Вітовський, прихилившись до вікна, поглядав на змілілий за літо Прут — ліниво пливло жовте листя.
