похорони: наспіх збита із соснових дощок труна, кілька музикантів за домовиною і нестерпний дощ наполовину зі снігом…
«Нам не потрібні генії,— повторив зараз слова Франца-Йосифа. — Нам потрібні надійні вірнопіддані». Невже ж ті, що ратують за розквіт нації, насправді ненавидять свіжу думку? Чи, може, бояться? Ну звісно, підступні, які вміють засліплювати промовами простий люд, завше бояться розумних, вони ж бо скажуть простому людові, що їхні красиві слова — фарисейство.
— Невже правда, що Сальєрі отруїв Моцарта? — спитав тоді Ярослав, вражений тим, що нема могили Моцарта.
— Я там не був! — засміявся Адам.
Було щось нечисте в цих словах. Талант треба захищати. Ним лиш заздрісники можуть нехтувати. Отже, чого ж сміятися? Невже можна потішатися, що тіло великого чоловіка опустили в загальну могилу, куди клали волоцюг і злочинців? Талант для розумного чоловіка — шкала, яка показує, хто ти. Чи люди такі егоїсти, що бояться цього?
— Це жахливо, коли краплі отрути падають в бокал таланту! — не витерпів Ярослав. — Зрештою, заздрість завжди продиктована власним безсиллям. Ви згодні?
Нікого це чомусь не схвилювало, і Ярославові ніби ляпаса хто дав: не зрозуміли, не збагнули… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі, бо ж велику людину похоронили разом з волоцюгами і злочинцями. Нікчемність, здрібніння, здичавіння? Страшно… Яка ж тоді вартість звичайної людини? Чи, може, звичайна людина нічого не значить? А що, власне, найдорожче на цьому скаламученому світі? Гроші чи талант? Відкрити в людині саму себе, красу її, силу — то ж прекрасно. Чому ж тоді так похоронили Моцарта? Адже він стояв вище од інших, він покоряв їх. Невже й тут на першому плані заздрість і зневага, — Франка хоронили в чужій сорочці і в чужій гробниці… І заздрісники верещали цинічно: «Він плює на своє рідне гніздо! Розіпніть його!» А за що, власне, розіп’яти? За надмірну любов до народу? Чи за талант? Чи заздрісникам злісно, що талант їм не кориться, не схиляє перед ними голови? Що ж, мабуть, ніщо так не загрожує мислі, як заздрість і власне перед нею безсилля. Але є одна перевага мислі: мисль — не річ, її не можна підпалити, зруйнувати, втопити, її не можна засудити до смертної кари; можна знищити творця мислі, але ще ніколи нікому не вдалося умертвити мисль. Вона вічна, невмируща. Тирани вмирають, та ніколи ще не вмерла мисль. Страх тиранів перед мислю такий же, як перед видінням смерті.
«Щось ти надто вдався у спогади, — поглумився над собою Ярослав. — Але… Невже справді я живу? Народжуюся заново?» Він був радий, що народжується заново, і був радий, що у Відні тоді не міг заснути.
Якось у Криворівні, куди він попішкував з хлопцями, при появі Франка, — він там, як звично, відпочивав, — хтось зворушливо схилився на коліно, аби поцілувати Франкові руку.
— Я не піп, — похмуро буркнув поет.
— Ви вартіші за всіх попів!
Ні, не міг заснути Ярослав у Відні. Надто багато було вражень, бо — того, хто був вартіший всіх попів, похоронили у чужій гробниці і в чужій сорочці, разом з тим ніхто не відає, де могила Моцарта. Що ж тоді діється в цьому світі?
Коли ледь почало сіріти, він одягнувся й пішов до пам’ятника Бетховену, чия музика завше його хвилювала, завше навіювала роздуми, особливо «Місячна соната», а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвятив Наполеону, щоправда, коли той оголосив себе імператором, зняв посвяту.
Зараз, у рідному-прерідному своєму Львові, Грицанові теж хотілося піти, він навіть схопився, підступив до вікна: між дахами будинків повисла прозора хмаринка, а нижче, здалося йому, ніби не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірному бунтівнику Бетховену. Він дивився у темну ніч, а бачив віденський світанок. І музикантів. Втомлені, похилі, з інструментами під пахвою, вони понуро сунули безлюдним містом, обминаючи купи сміття, а біля Бетховена зупинилися, зняли, наче по команді, капелюхи й заграли… Вони грали тихо й натхненно, фали на безлюдній площі, де валялися клапті вчорашніх газет, в яких повідомлялося, що львівського студента Мирослава Сочинського, котрий за народні кривди знищив намісника Галичини графа Потоцького, засуджено до смертної кари через повішання; вони грали гімн людському розуму й силі емоцій, наче прагнули висловити вдяку митцеві, котрий поміг людям бути ніжнішими, повніше виразити самих себе. Музика, як і скала, має силу, — подумав Ярослав, — скала може кинути на людину каміння, а музика — окрилити. Великі вміють дивитися, як і ми, та глибше. Він слухав музику, стоячи неподалік, і плакав; вони ж бо, оті досвітні музиканти, врочисто грали, замкнуті в собі, вони грали Бетховенові, кланялися силі людського талану, зневажали нікчемність і підлість… Коли стихла мелодія, вони опустили інструменти, схиливши голови перед пам’ятником, мовчки ще якусь хвилю стояли, потому одягли капелюхи й розійшлися в різні боки по домівках…
Згадуючи далекий той, ще студентський, період свого життя, Ярослав схвильовано думав про ту мить, коли світанкової днини залишився вічна-віч з Бетховеном. І радів, що тоді на світі був мир. І тепер люди прагнуть миру, бо історія людства — це ланцюг війн, які кінчались, щоб знов початись. А Бетховен понад усім: пережив і війни, і незгоди, людську заздрість і нікчемність. Бути сином п’яниці — і стати великим композитором… У двадцять сім почати глухнути… А Стася, коли довідалася, що ти брав участь у викраденні Січинського з тюрми, байдуже видовжила тонкі губи, здибила тонкі стріли брів й байдужим голосом сказала: «Подумаєш, подвиг!.. Не ти викрав би, то хтось інший». Чому я знов повертаюся до Стасі? Невже й досі кохаю? Нема терезів, які б виміряли людську доброту, але є сліди, які залишає людська жорстокість.
Він стиснув зуби, та по хвилі знову прийшов Бетховен, — Бетховена покинула кокетка Джульетта, яку той безмірно кохав і якій присвятив свою «Місячну сонату», — вона покинула його, щоб стати дружиною графа; його підкосила глухота, він готовий був накласти на себе руки, він уже написав на ім’я братів заповіт. А потім сказав: немислимо покинути цей світ перше, ніж я не виконаю того, до чого відчуваю себе покликаним. Після цього створив найкращі твори.
Чи залишився іще коньяк? Аж дивно — пляшка ледь почата. Ярослав ковтнув, не закусуючи, підступив до неповної шафи книг, по одній брав, гортав, відтак акуратно ставив на місце — тепер був повний лад, як тоді, коли підбирав матеріал для дисертації,— коли на фронт приїхав Франц-Фердінанд, у нього трусилася голова, а жовніри з більшою цікавістю розглядали автомобіль, ніж головнокомандуючого… Скільки б мухи не кусали коня, та стрімкого бігу його не зупинять…
Так, це погано, що ти кротом зарився у своїй конурі. Втікаєш сам од себе? Абсурд! І ти добре це знаєш. Як і знаєш: той, хто пив горілку, питиме — скільки б не зарікався; той, хто волочився за жінками, все одно не стримається, а принагідно найріднішу зрадить… Факт! Так що не вдавай із себе великомученика. Іди до людей. Бо інакше здохнеш! І не забувай: тобі лише тридцять.
Але спершу до Оксани… Тільки з коньяком, — штрикнула враз думка, — тільки з коньяком…
Йти в гості з надпитою пляшкою було нешляхетно. Ярослав одшукав четвертівку, наповнив, потому підніс перед очі, до світла, щоб переконатись, чи виглядає, як фабрична. Все гаразд! Можна йти…
IX
Поки Грицан усамітнювався, поки цмулив вино чи коньяк, Львів стрясали такі бурі, аж заклинювало подих, і Львів клекотав, як у дні початку світової війни, коли на вустах усіх висіло «розіб’єм москаля» і творилися легіони Юзефа Пілсудського та Українських Січових стрільців.
Тепер поляки вимагали звільнення Пілсудського з фортеці в Магдебурзі, куди його заточили німці, і десятого жовтня він прибув у Варшаву, а день перед тим Польська регенераційна рада у Варшаві проголосила незалежну Польщу, розпустивши створену окупаційними німецькими військами Державну раду. Польська преса закликала: анексія Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля до Польщі! Їй вторило віденське Польське коло; покладаючись на тринадцятий пункт Вільсона, воно ухвалило: злучити в польській державі всі землі, на які Польща має «історично і культурно домінуюче становище», тобто до Дніпра…
У відповідь керманич національно-демократичної партії і однодумець Євгена Петрушевича — хоча й суперник у боротьбі за владу — депутат Кость Левицький виступив у парламенті проти «кола», заявивши: «…українська справа є міжнародною справою. Якщо Австрія не поділить Галичини на Східну і Західну, наша
