нерівне присмалене провалля.
'Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? ? у думках запитав я дерева і сам відповів: ? Літа мені виїли серцевину і душу'.
І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав ? це, певне, десь таке вичитав.
? Михайлику, сюди лізь!
Я увійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно і майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку і трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:
? Правда ж, тут не так лячно?
? Авжеж, ? відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.
? Михайлику, може, ти казку розкажеш?
? Та від неї тобі ще страшніше буде.
? І це правда, ? зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.
? Ти чого?
? Ой Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?
? А що має бути з ними?
? Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелись дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Все одно мокрішими, чим є, не будемо. ? І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: ? О, вже небо вивиднюється. Біжімо.
? І що це в тебе за куріпка?
? Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.
Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці.
? Обережно, Михайлику, ? тут подряпатись можна, ? розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.
? Що там у тебе?
? Ось подивись, ? дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. ? І що мені робити з тобою? ? жалісно запитала його.
Але пташеня і не поворухнулося.
? Замерзло, охляло, ? пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. ? Ось іще одненьке!
Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.
? А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? ? запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.
? Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.
? А як вона не прийде?
? То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. ? Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: ? Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!
Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.
Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.
? На волю просяться. Що мені робити з вами? ? Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.
? Красунечко моя, ? тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.
Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:
? Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.
І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.
Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.
Люба засміялась:
? Михайлику, ходімо собі до веселки.
? А чого ж, це нам по дорозі, ? кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.
? Михайлику, а куди веселка дівається взимку?
? Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.
? Ой, тримайте мене, бо впаду, ? захиталася Люба від сміху. ? Ти довго думав, поки таке зморозив?
? Ні, це я не думавши.
? Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?
? Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, ? спохмурнів я.
? То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.
Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.
? Ой, мені страшної ? зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.
Я нічим не міг утішити дівчинку, ? мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві ? кізочка була матір'ю.
? Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! ? боляче і гнівно скрикнула Люба.
Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:
? М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини ? приходь на вечерю до нас, заманеться солонини ? через місяць заглянь. Я не скупар, ? розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.
? Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...
Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:
? Ти що варнякаєш?!
? Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
? Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! ? Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. ? Ось краще візьми собі
