срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.
? Не треба мені ваших грошей!
? Треба, треба. Хіба ж я не знаю? ? і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. ? Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!
На обличчі Люби спалахнули червоні плями.
? Хай він пропаде вам! ? дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.
? От забісована порода! ? вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.
Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
Розділ третій
Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: 'Спать підем, спать підем...'
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.
Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?
Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
? Добрий вечір вам.
? І тобі вечір добрий, Одарко, ? статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. ? Пізненько повертаєшся з поля.
? Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, ? підходить жінка до самого воза.
? І як воно?
? Моє в долинці ? ще зелене.
? А ми своє завтра почнемо жати.
'Спать підем, спать підем...'
? І женця молодого взяли з собою? ? вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.
? Та й женця взяли з собою.
І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян ? вода. А от чи годен буду жито жати?
'Спать підем, спать підем...'
? А свого серпа маєш, дитино?? вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.
? Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.
? То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, ? ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.
? Спасибі вам.
'Спать підем, спать підем...'
? Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? ? звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає ? жаліє бідну пташину.
? Ти теж, як перепілка, живеш, ? з сумом і співчуттям говорить тато. ? Як діти?
? Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. ? І вдова піднесла руку до очей.
? Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
? Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.
? Життя... ? зажурено каже тато своє улюблене слово.
? Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?
Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.
? Ти ж тільки обережненько жни ? серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.
? От і не рано. Самі побачите, ? боронюся я.
Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:
? Бувайте здорові.
? Ходи здорова, жінко добра.
'Спать підем, спать підем...'
? Як розспівався, ? кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.
Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.
? Чуєш, як запахло кулешем? ? каже тато, путаючи Обмінну. ? Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?
? Де скажете.
? Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.
? Краще кладіть на стіжок.
? Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?
? Тоді кладіть під стіжок.
? Тобі сіна всмикати?
? Я сам.
? Хазяйська дитина, ? підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ? У тебе й справді ноги ? мов деревляччя.
? Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ? повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.
Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..
? Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ? нам нічого не залишиться.
І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.
? Лягайте і ви.
? Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.
? І я з вами.
? Не виспишся, причепо.
? Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.
? То ходім, ? тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою,
