вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
? Е, та це дід Корній! ? зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ? Добрий вечір, діду Корнію!
? Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
? Я тільки сина догадався взяти.
? Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ? У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.
? Як вам, діду, живеться?
? Часом з квасом, порою з водою. ? Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ? Вже маєш, Панасе, помічника?
? Вважайте, дочекався женця.
? Он як?! ? дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ? Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?
? Трохи вмію, ? ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.
Дід Корній похитав головою:
? Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.
? Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?
? Та хоча б і я, ? зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ? Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ? і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.
? А що лікарі кажуть?
? Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.
? І ви ж, діду, бомби возили, ? щось згадавши, засміявся тато.
? Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ? уже й серп випадає з руки.
? Діду, ви насправді були на війні? ? зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.
? Та ні, то мене впхнули у війну, ? неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ? Пшоно вже розімліло.
? Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ? зжаліснів мій голос.
? Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ? насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ? Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.
? Ми вже вечеряли, діду.
? Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.
? Ой! Справді сам Котовський їв? ? завмираю, мов заворожений. ? То ви його бачили?
? Навіть фотографію з нас обох робили.
? Розкажіть, діду!
? А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.
Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.
? Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?
? Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ? змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ? Все, Пшеничний, хочеться знати?
? Ой, хочеться! Це ж так цікаво!
? Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ? Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ? Вас же і в газеті друкували.
? Та друкували, і не самого, а з волами.
? З волами?! ? аж підскакую я.
? З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?
Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:
? То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?
? Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.
? Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?
? От розкажіть, як воювали.
Дід Корній сумно похитав головою.
? То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ? привіз у ліси заховану зброю.
'Як же її через денікінців переправити? ? питаюся посланця. ? Може, голубами?'
А той, рудий чорт, тільки посміхається:
'Та ні ? волами'.
'Волами? А як?'
'У вас, діду, в коморі лежить труна?'
'Та лежить, засипав її житом'.
'Для чого ж це?'
'Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло'.
'То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи',
Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю ? бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.
'Що везеш, діду?!'
Стою на дорозі, мовчу, ? якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:
'Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?'
'А в мене очі від природи на мокрому місці, ? відповідає він і сміється. ? Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається'.
'Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?'
А він відповідає:
'Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!'
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
'Як же тебе звати?' ? питаю.
'Себастіяном'.
