? Михайлику, це ти?! ? дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
? І ти вже прийшла до школи? ? не знаю, що сказати їй.
? Я перша прийшла, ? і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ? Все боялася, щоб не спізнитися.
? А може, ти хотіла всім сережки показати?
? Безсовісний, ? відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ? Я тобі щось принесла. Знаєш що?
? Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: 'Ги'.
? Ти чого? ? одразу накостричився я.
? Бо щось знаю, ? хитро дивиться на мене й Любу. ? От розкажу всім хлопцям.
? Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ? скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ? Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
? Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
? Пусти! ? раптом заскиглив Цибуля. ? Он розчавиш перо.
? А набріхувати будеш?
? Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
? Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ? я зараз! ? Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ? Здогадався, що в мене?
? Де там.
? Дивись! ? і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ? Це твої.
? Чого ж вони мої?
? А хто рвав липовий цвіт?
? То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
? От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
? Тоді спасибі.
? Пиши на здоров'я, ? точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
? То заробила ти срібного карбованця?
? Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ? одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
? Чого ж, підемо.
? То й добре, ? чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
? Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ? наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
? Ти чого, дівко, гойдаєшся? ? вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
? Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ? вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
? І дослухалась! ? Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ? Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
? Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ? каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ? І по гриби ми сьогодні не підемо.
? Це ж чого?
? Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
? І ти їдеш? ? обізвався жаль у мене.
? Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
? Ти ж скоріше приїжджай.
? Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця ? скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.
Розділ п'ятий
День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати ? і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля ? до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, ? краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
? Е? ? не вірю я.
? Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
? То сиплються іскри?
? Ще й як! ? відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову ? та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ ? клямка, ключ ? клямка!
? Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, ? застерігає мати, щоб я не длявся. ? Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
? А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! ? Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
? Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.
? Мушу пам'ятати! ? безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір ? і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!
А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...
