і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.
Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.
? Ну, як?
? Змії! ? кажу лише одне слово.
Моя відповідь медом маже дядька Миколу.
? Змії! ? задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: ? Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!
Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
? Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, ? бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, ? є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі ? і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта ? це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає 'каоліція', дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
? Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція...
? Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! ? нагадує Іван.
? Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, ? погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. ? Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
? Ой людоньки добрі, ? стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. ? і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?
? Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, ? одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
? Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
? А місяць не купався в твоєму молоці? ? безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
? Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?
? Що набіл, головне ? рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
? Де ти бачив сало на дві долоні?
? На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
? А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ? нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ? Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ? і звертається до дядька: ? Гляди, ще здохне воно.
? Не здохне, доріжемо, ? втішає чоловік жінку.
? Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ? допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
? А як же інакше?! Ось подивись ? тепер срібло на них, ? ворухнув батогом паморозь на підручному, ? збереш срібло ? золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
? А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ? обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
? Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ? крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
? Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ? застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ? Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
? Вйо, мої, не чужі! ? шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ? здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ? як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
? Тпру, тпру, змії!
? Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.
? Хіба ж я відав, що вони такі? ? справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. ? От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.
? Аж до самісіньких п'ят? ? враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
? Ще й за п'ятами трохи лишиться, ? не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
? І що ви скажете на це? ? примирливо розводить руками тітка Ликерія. ? Самі бачите: чоловік у мене ? як дуб, а розуму в баняку ? з жолудь.
? І нащо мої слова красти? ? не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. ? Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.
? Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. ? Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
? І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? ? дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: ? А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
? А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
? Правда? ? радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
? Правда, дядьку.
? Ну, спасибі, спасибі, ? дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно
