хоче грубшати. А вже б і пора! ? Ось нате вам, ? соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
? От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, ? сміється Настя Василівна. ? Спасибі, Михайлику.
? Я ще можу вам принести.
? Як тато-мама?
? Живі.
? Що вони роблять?
? Тато збирається жито сіяти, а мама ? вибирати коноплі.
? Ти ж пособляв їм улітку?
? Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
? Ти жито жав? ? аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
? А чого ж! Наше селянське діло таке... ? і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
? І в'язати навчився?
? Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ? кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
? Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
? Трохи, ? і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
? Щось страшне було? ? одразу догадалась учителька.
? Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
? А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ? і собі зажурилась учителька, ? Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають 'Подоляночку', а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
? Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
? Дві копійки без копійки і копійку здачі, ? відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ? Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
? А що це в тебе?
? Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ? кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
? А я й годую з неї Обмінну, ? кажу, щоб відвести від себе насмішку.
? Брешеш! ? відрізав Улян.
? Ось подивись, ? і сьогодні годував! ? показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
? Справді! ? не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
? І ви до нас?
? І я до вас, Михайлику.
? Може, вчитися?
? А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
? Спасибі. А що ви несете?
? Дивись! ? дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ? школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ? Що, Михайлику? ? кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
? Де ж ви дістали стільки?
? Аж у Вінниці.
? І що з цим добром будете робити?
? Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
? Це, виходить, подарунок нам? ? радію я.
? Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ? Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ? А це, халамиднику, що за новина у тебе?
? Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
? То бідність наша ув'язує! ? гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ? Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
? Ось тобі від мене.
? Може, не треба? ? засумнівався я.
? Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
? Ти чого хихоньки справляєш? ? під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
? Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ? не чув.
? Іще почуєш, ? маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
? Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
? Політграмота.
? Політграмота? Це ж про що?
? Як тобі сказати? ? зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ? Ось космографія ? це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ? що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ? дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
? Везе ж декому, ? заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ? І що то за штука ? політграмота? Знаєш, чи де там?
? То чом не знаю? ? відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ? Є дві найвищі науки ? космографія і політграмота...
? Чим же вона найвища?
? Сам подумай своєю головою: просто 'грамота' є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть 'політ', тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
