? Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! ? аж скрикнув я.
? Та він же! ? відповів дід Корній.
? Життя... ? сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...
? Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на 'ура' і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були ? страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
'Ви ж, тату, домовину викиньте', ? каже мені, прощаючись.
'А ти її робив, щоб я викидав?'
'Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати'.
'Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов'.
Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав ? і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. 'То це ще не гірше, ? думаю собі, ? значить, у рай душа йде, ? і розплющую очі.
А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:
'Безсовісні, ? кажу їм стиха. ? Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли'.
І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.
? І ви тоді випили, діду? ? засміявся тато.
? А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали ? випадає з неї серп, хоч що роби.
? Діду, а як ваш син тепер поживає?
? Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
? Поїдете?
? Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє ? більш за мене жне, ще й хитрує.
? Як це вона хитрує у вас? ? недовірливо засміявся тато.
? Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? ? і старий поворушив посивіле багаття.
З нього посипались іскри, їх стало багато-багато ? і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: 'Спать підем, спать підем...'
Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
? Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
? Я зараз. А де ж дід Корній?
? Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.
? Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.
Тато сумно усміхнувся:
? Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?
? Ой таточку...
? Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.
Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.
? Гарних маю собі женців, ? наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. ? Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.
? Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.
Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом ? і кладу на рів.
? Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, ? каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.
? От і дочекалися женчика собі, ? підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, ? і знову за роботу.
? Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, ? озивається тато. ? Не поспішай так ? день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
? Ану складай, що нажав, ? каже тато, ? і гарненько рівняй. ? Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. ? Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, ? ще й рукою проводить по стеблах снопа. ? Запам'ятаєш його?
? Як же його запам'ятати?
? А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
? Е? ? не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
? Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
? По воду? ? спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. ? Хіба випили всю?
? Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
? Та це ж далеченько.
? Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під
