чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
? Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
? Красивий, красивий, ? підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку ? землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
? Ти куди отак метеш?
? Чого це мету?
? А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
? Я назад не дивлюся.
? Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком ? і на ковзанку?
? Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
? Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
? Чого б вона мала надокучити?
? Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
? А ви й не знаєте? ? відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
? Ні, поки що не знаю.
? То пояснити?
? Пояснюй.
? За те, що в моїй голові меншає полови.
? От чого не бачу, того не бачу.
Я роблено зітхаю:
? Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
? Яким же ти язиканем став! ? дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. ? А тепер ? гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
? Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
? Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
? Треба, Михайлику, змолоти гречки, ? поворухнув на плечах свого кулика.
? На жорнах? ? питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
? Ні, на вітряку.
? На вітряку? ? оживаю трохи. ? Ми з вами поїдемо на вітряк?
? Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся ? продався, ? і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
? На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
? Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
? Аби ж ви так завжди казали.
? Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
? Еге, догадаєшся, що у вас...
? Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
? Де моє не пропадало! Поїду, тату!
? О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
? Та хіба ж я не ваша дитина? ? одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю 'лепетун' і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:
? Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай...
? Не забуду, мамо, ? одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.
Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.
З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.
Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.
Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.
? О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! ? радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям. ? Як ти, дитино, живеш?
? Добре, діду, живу.
? Воно й видно, ? смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра. ? А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?
? Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.
? На корову ще не розжились?
? Ні.
? Вчишся ж добре?
