? Добре, діду.
? Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
? Вона в нас добра.
? І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, ? від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав? ? перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
? Якось так вийшло, ? сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку. ? В новому році неодмінно приїду.
? Гляди ж мені і вважай, що новий рік уже почався. Ти знаєш, як він починається? ? вмощує мене побіля себе і прядівляними віжками торкає коней.
? Ні, не знаю.
? Може, розказати, чи ти не з цікавих? ? сміються і плачуть дідові очі,
? Мама кажуть: такий цікавий, що далі вже нікуди. Розкажіть.
Дід Данило пускає в бороду і в вуса таку посмішку, наче він трохи глузує сам над собою, і неквапливо починає розповідати:
? Оце ж коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями ? сам Сварог ? у своїй кузні кує новорічне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб ніде не було окалини, бо тоді влітку не вигріються ні люди, ні худоба, ні дерева, ні рослини. Він у цьому знає толк і трудиться на совість. От скує він сонце і кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце і їде та й їде, і їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік. Бач, ти й не читав такого? ? бринить насмішка в голосі старого.
І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, ? може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би.
? От ми й приїхали, ? дід руйнує моє видіння.
Я зіскакую з саней і знову опиняюся перед іншою казкою ? перед посивілими крилами вітряка, що впилися сонцем і струшують на землю сльози.
На вітряку сьогодні завізно. Біля мішків і на мішках стоять і сидять селяни, а дехто навпочіпки гріється коло макітри з розжареним вугіллям. Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, ? хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волості податковим збірщиком і, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повіт і працює там аж фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слів ? кинувся до політичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубі гроші, не стільки чисті, як нечисті. На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок ? і кіт котом. Я стою біля дверей, вбираю в ноги м'яке гудіння вітряка, і мені здається, що Юхрим от-от замурчить. Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, ? піду я в свій перчистий, веселогубий рід.
Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:
? У тебе, жовтодзюбе, є баланс у голові?
? Натурально! ? зопалу відповідаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах інспектора таким зеленим зловістям, що я враз прикушую язик і розпутую ноги.
? Ти ще смаленого вовка не бачив? ? пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем і звідти здивовано й перелякано перепитую:
? Смаленого?.. Ні, не бачив.
? То побачиш! ? обіцяє Юхрим і намагається вхопити мене рукою за вухо. Я відскакую далі, а фінінспектор стає на моє місце й продовжує: ? Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обійдеться...
І Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрі четверги крутився біля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соціологізмом, а друге гнітючо-сірою підозрою...
Та це було потім... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима підходить отой дядько Шевко, що вилітає з усіх служб, і презирливо питає:
? Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути ? дай підрости.
? Та хіба я за податком? ? розгубився Юхрим.
? А що ти інше вмієш? Ти вже й на рідну матір, і на стеблину, і на зернину дивишся очима збірщика. Нападлючив у селі, нападлючиш і в місті.
? А ви не збирали в селі подать із городів? ? ошкірився Бабенко.
? Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, ? неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, ? нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:
? І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?
? А на чому б я тоді яєчню пряжив? ? обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:
? Відпустіть його додому пряжити яєчню.
Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:
? Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить...
А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?
? Ти що, приїхав сюди зуби продавати? ? гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.
? Нащо мені ця кумедія? ? споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.
? А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?
? Щоб краще вітряк молов.
І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:
? То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:
? Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
? Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, ? може, вона волошка?
? То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?
Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на
