? Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?
? За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, ? бурмочу собі під ніс. ? Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!
? І скажеш таке, ? розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи ? хтось довго на морозі ходив.
Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.
? Добрий вечір! ? вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. ? Ну й мороз узявся на ніч ? аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? ? киває на пляшки.
? Можна і в піч, ? дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.
Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, ? він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів ? вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.
? Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, ? казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. ? Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, ? знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, ? шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:
? Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, ? сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер ? інші.
? Не таке воно й трудне, ? сказав тато. ? За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер ? тридцять.
? Справді? ? здивувався дядько. ? Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, ? він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.
? Все ціну звіряє, ? насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг...
Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.
? То як ви проживаєте в цих хоромах? ? гупає дядько Яків промерзлими чобітьми. ? Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла ? не від багатства?
? Та ні, від злиднів. Вони вночі гарцюють по хаті і все питають, коли ти прийдеш і потрясеш калиткою, ? оживають бісики в батькових очах. ? Щось ти, Якове, дуже веселий сьогодні. Обдурив когось?
? А щоб тебе! Пізнаю свого правдивого брата, ? засміявся дядько, і засміялись на його виду усі віспинки. Але чоловік не журиться ними, а іноді з усміхом і каже: 'Мав собі колись нічого обличчя, та дідько підлатав його решетом'.
? То звідки до тебе радість прийшла? ? насмішкувато допитується тато і навіть на мене дивиться веселіше.
? Питаєшся, звідки радість прийшла? От з цих шести пальців, ? простягнув брат братові обидві руки. ? Хоч вони й сироти, а не зледащіли, і щось у них таки є. Сьогодні прискочили до мене з Літина, щоб я поворожив біля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навіть інженер порався і нічого не зробив. А хтось і здогадався послати за Яковом! ? Дядько аж підростає посеред хати.
? І як? ? усміхнувся тато.
? Таки полагодив! ? завзято гупає чобітьми дядько Яків. ? І за неповний день заробив дурні гроші ? аж десять карбованців сріблом. Ще й могорич поставили.
? Аж десять сріблом?! ? не повірила мати.
? Перелічіть! ? Дядько повагом виймає з кишені чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню. ? Бери, Панасе, на корову!
Від цього дива у матері випав починок з руки, і вона, певне, вже побачила в торзі свою корову.
? Спасибі, Якове, спасибі, ? зникають бісики з батькових очей. ? А я вже грішив на тебе.
? І варто було, ? смутніє дядько. ? Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душі, інколи й вимиваю його, а до кінця вимити не можу... От сам скажи: нащо мені було забирати батькову катрагу? Хіба своєї не маю? Так ні, змізкував забрати і залишив рідного брата з однією клунею, ще й копійку його хотів утаїти. То не батожити мене за це? От сьогодні я каюся, а завтра знов таки за це саме візьмусь.
? То скрути свій норов, Якове, поки він тебе не скрутив, ? з жалем глянув батько на брата.
? Не можу скрутити його, ? аж зітхнув дядько. ? Він, клятий, міцніший за мене.
? І чого?
? Чого? ? ще більше звузив чоловік очі, а віспинки на його виду поглибшали. ? Бо ношу страх біля серця.
? Ви носите страх біля серця?! ? не повірила мама. ? То як же ви снаряди розбираєте?
? Що снаряди! ? поглянув кудись удалину дядько Яків. ? Є страшніше за них.
? Що ж воно?
? Страшніше ? мужицька старість, отой день, коли тебе не захочуть слухати ні твої п'ять пальців, ні твій цурпалок, коли ти станеш нікому не потрібним трухляком, а з кутків на тебе забликають злидні. Того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій, а вона ж, гидомирна, й несе тобі тільки паскудство, невідчепно дрібнить і мізки, і душу. Добре знаю, що треба жити по правді. Але знаю і друге: роби по правді ? очі вилізуть. Того й бредеш поміж двома берегами, рятуючи тіло і топлячи душу. ? Дядько сумно подивився на мене. ? Може, вони, діти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер більшовики і в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
Зачудований і вражений дядьковим словом, я не знаю, що відповісти, і за мене заговорив тато:
? Яка йому випаде доля ? ніхто не вгадає, тільки знаю: буде він жити по правді, не побреде між двома берегами, ? батько підійшов до мене і так поклав мені на голову руку, що я й досі чую її тепло. ? Так, сину?
? Еге ж, ? вдячно дивлюсь на тата і вже дивуюсь, як він може інколи сварити, а то й замахуватись на мене ремінцем.
Дядько Яків недовірливо похитав головою, хмикнув:
? Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.
? Це нащо йому такий торг? ? сполохано озвалася мати.
? За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.
? Який ви, Якове, недобрий, ? зітхнула мати.
? От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік ? від Івана й до царя ? має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе. А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.
? Це хто?
? Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, ? вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда ? вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.
? Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, ? похитав головою батько.
? А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше
