серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.
Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.
? Що ти робиш, дитино? ? аж застогнав мельник. ? Зірвешся з крила ? батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш... Не гнівайся на мене ? бив тебе не я, а моя печаль.
Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.
? Не будеш більше так робити? ? провів дядько рукою по очах.
? Ні.
? Побожись.
Я побожився.
? От і маю собі хрещеника, ? посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:
? В тебе яка гречка?
? Яка ж вона може бути?
? Золота чи проста?
? Мішана: трохи золота, а трохи проста.
? Значить, на багатство йдеться, ? жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.
? Чого ви пропустили на дурняк замурзу? ? невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
? Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, ? безжурно відповів мельник.
? Еге ж, еге ж, ? погодилось кілька голосів. ? Малого треба раніше відпустити. ? І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.
Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:
Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.
? Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? ? розважливо обзивається згори приємний баритон. ? І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?
І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:
? Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.
А розумник безтурботно відповідає:
? Видно, з чиєї голови виросте довбня.
І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:
? Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, ? муку розвіє!
Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби- наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.
І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
? А хто це на дурничку причепився до саней?! ? гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.
? Хі-хі-хі, ? озивається придушений сміх.
? Ану, покажися ? побачимо, кого веземо! ? грізніє мій голос.
? Це я, ? підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.
? Отак весело?
? Таки весело! ? аж пританцьовує Люба позаду санчат.
? Сльота!
? Від сльоти чую, ? нічутінку не ображається дівчина.
? Звідки ж ти взялася?
? З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.
? Викрав?
? Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.
? Теж мені вага, ? зневажливо кривлю губи. ? Скільки вас на фунт іде?
? І не задавайся! ? підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.
? Краще сідай ? підвезу!
? Тобі ж тяжко буде.
? Комарем більше, комарем менше ? все одно.
Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила ? що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох ? я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні ? це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, ? і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.
Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.
