вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво! ? знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. ? Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою ? в двері і до Якова: 'Руки вгору!'
А він на мене, понятно, ніякого вніманія.
'Пішов ти, ? каже, ? Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший'.
'Я стріляти буду!' ? гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
'Стріляй, ? каже, ? собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?'
'За цей кулемет судити будем!'
'За що ж мене судити? ? розсердився коваль. ? За те, що я смерть перековую на леміш?'
'Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?' ? припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.
? Тітко Марино, це правда?! ? не віриться дядькові Себастіяну.
? Та правда ж, ? похитала головою тітка Марина.
? І ви продали кулемет Якову?
? Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.
? Що ж це за обмін?
? Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.
? Так і Яків сказав! ? підтвердив міліціонер. ? Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани ? й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
? Як людину ж, ? стиха обізвалася тітка Марина.
'Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!' ? одразу нагнав їй страху.
'Нащо вони тобі, Василю?' ? не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.
'В міліцію треба здати!'
'Дурно чи щось заплатять мені?'
'За це діло тюрмою заплатимо!' ? кажу їй.
А вона до мене:
'Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи'.
Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, ? от ніхто не повірить, ? іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:
? Невже це правда?
? Та правда, чого ж...
? От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є ? це ж далека ваша рідня.
? Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? ? з жалем запитав дядько Себастіян.
? Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! ? тримався свого міліціонер.
Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
? Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?
Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:
? Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! ? Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: ? Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.
? Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети ? і на вогонь? ? довірливо запитала тітка Марина. ? Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...
? Ет, сільська наївність! ? безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: ? І яку тут придумати резолюцію?..
Розділ дев'ятий
Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною ? вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
? Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
? І багато її? ? завмираю од радості.
? В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
? Оце п'єса! ? тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ? такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ? він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
? А стрілянина є в них?
? Є, і навіть багато!
? Оце й добре, ? схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ? сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
? Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ? несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
? Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.
