Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
? Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ? прядучи пряжу, допитується мати.
? Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ? тато знову зиркнув на мене. ? Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
? І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
? Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
? Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
? Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ? посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
? Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ? кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.
Мати враз накрила батька мокрим рядном:
? Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
? Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
? Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? ? забринів надією мій голос.
? Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, ? приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. ? Пустиш нас із мамою в тіятри?
? Ой таточку!.. ? Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
? То чого ж так застидався? ? знову смикає тато мене за чуба. ? Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
? О, і ви знаєте, ? скривився я.
? Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
? Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
? Як це ? роздобути? ? недовірливо косує на нього батько. ? У воді чи в крамниці?
? На дурничку! У воді з-під криги.
? Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? ? підсміюється тато.
? Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає ? на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
? Скільки ж береш із собою мішків?
? Чотири і торбу про запас, ? не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
? Чого ж так мало?
? Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо ? на сани вкинемо, ? навіть не посміхнеться дядько Микола. ? То поїдемо, Панасе?
? Можна й поїхати, ? погодився тато. ? Готуй, жінко, мішки!
? І на рибу, і на в'юни, ? додає дядько Микола. ? Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.
'Що там у тебе?'
'Ой, подивись на долівку, ? аж тіпається вона, ? хтось вужів повну хату напустив!'
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, ? чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
? Тату, візьміть і мене в Щедрову! ? прошуся, бо вже саме слово 'Щедрова' бринить мені казкою.
? Обійдемось без тебе, ? відмахнувся тато рукою.
? Візьміть, таточку.
? Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
? А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
? Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
? Хай привчається до всякого ділечка.
? Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ? гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, ? босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
? А хто там?! ? гукаю баском.
? Це я, Михайлику, ? чую знайомий голос. ? Пустиш до хати?
? Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ? Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
? От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ? весело вітає гостя дядько Микола.
? Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ? сміється дядько Себастіян.
? То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
? Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
? А як же без приросту обійтись? ? шельмувато дивується дядько Микола, ? На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
? Ваш навряд чи зноситься ? не ті ковалі його кували, ? дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: ? А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
? Хто це ? ми? ? насторожується батько.
? Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
? Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, ? насупились брови у тата.
? Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! ? каже дядько Себастіян.
? Чого ж це мушу?
? Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам ? недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
? Не хочу.
? Боїшся? ? в'їв тата дядько Себастіян.
? Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! ? блиснули завзяттям батькові очі. ? Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
? А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
? Коли тобі це подобається, ? топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
