полову, та сапка в руцi та мозолi на руцi.
А вечiр пригортається до дiвочої краси, стелиться шовками i кличе до рiдної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старi господарi. Батько на призьбi сидить, попихкує люльку, вiнок сивого волосу спадає на посiчене, шорстке, мов кора, чоло, сивi брови пiдiймаються на лобi – її побачив, – i все обличчя тоне в хмаринi голубого диму. Димить порохном старий порiг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорнiла стрiха, залатана зеленими латками моху. Та хоч i стара хата, а на її гребенi пiдiймається колос житнiй; в нiй росте життя молоде; хворiє, мучиться в тiснотi, вогкостi, злиднях, одначе росте.
…Отака тепер хатина i в Грицька. Зруйнує її – розсиплеться порохном i зiтруться останнi згадки чийогось життя. У новiй хатi оселиться молода господиня, i любе дитинча заколишеться в плетенiй колисцi, п'ючи тепле молоко i материну пiсню.
«Тiльки тобi, мiй сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки Грицько молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?..»
Коли вийшла до кооперацiї, побачила, як дрiбно, по-пташиному, пiдстрибувало бiля сельбуду велике коло молодi, а потiм закрутилось вiтровiєм, здiймаючи вгору хмаринку пилу.
«Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хатi».
Одначе дверi були засуненi, i вона пiшла у садок. Пiд розлогим саблуком лежав Дмитро, поклавши голову на лiву руку, поруч лежала книжка, i вiтрець перебирав її сторiнки. Видно, задрiмав хлопець. Темнорусий чуб, свiтлiший на кiнцi, затiняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освiтленi рожевi вуста, i засмагле обличчя було спокiйнiшим. У снi Дмитро був ближчий їй, не турбували тодi прихованi невловимi риси, рiзкi, як iнодi i той погляд чорних очей. Ота впертiсть прогляне крiзь спокiй настороженим блиском синюватих бiлкiв, затремтить трохи надрiзаними посерединi пелюстками горбатого носа. Сiла мати на траву, задивилась на сина.
Тихо навколо.
Дрiмає садок, уклоняється господинi, що садила його, доглядала, i кожне дерево дороге їй, бо ввiйшло воно в її душу часткою життя. Вболiвала, наче бiля дитини, коли вiтер розчахнув оцю рясну гiлку пепинки; пiдперла її, замазала садiвничим клеєм, перев'язала рукавом своєї сорочки, i загоїлась рука яблунi, обросла шершавою, поморщеною, як постiл, корою, заколивалася восковими грудочками яблук.
– Це ви, мамо? – Спросоння Дмитро ловить водночас поширеним поглядом шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвiтком i запнуте обличчя матерi.
– Ходiмо обiдати, Дмитре.
Хлопець мiцним рухом всього тiла пiдводиться з землi, i, пригинаючись, iде мiж деревами за матiр'ю.
– Бiля сельбуду дiвчата, парубоцтво – наче хто рiй висипав. Музика грає, танцюють. Гриць тебе питався.
– Шевчик?
– Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе на вулицю. Прийдеться послухатись його: онишником тебе з подвiр'я нагнати. – Ставить страву на стiл. – Пiдеш може?
– Чого я там не бачив? – Але не без подиву помiчає, що приховане бажання непомiтно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.
«Що воно таке?» – запитав сам себе i не змiг вiдповiсти, але вiдчував; щось непокоїло його, пiдштовхувало одягнутись i вийти на вулицю. Отак стати мiж парубоцтвом, слухати ущипливi, жартiвливi слова, веселий смiх…
– Пiшов би до товариства, – впрошує мати.
– I чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не чув? – А сам себе ловить, що слова матерi до вподоби, що справдi тягне його щось iз дому. «Там же i Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж, iз нею». – I вiн бачить Марiйку з бiлявою круглолицьою дочкою.
«Засмiється – i на щоках ямки заколиваються».
I водночас ввижалась Марта такою, якою бачив її колись в Сафроновому дворi: застигла в просвiтi мiж напiврозчиненою хвiрткою i тесаним стовпом, вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тiльки риси обличчя не мiг вловити – розпливались, а натомiсть осмiхалось лице Югини.
I щоб викинути спогади з голови, почав думати про завтрашню роботу. Вдосвiта треба виклепати косу, витесати нижнiй зуб для грабкiв i пiти косити ячмiнь. Пiде рано-вранцi, щоб налитий росою не одбивався крихкий колос, а там на полi вже ходить… Югина.
Встав з-за столу i пiдiйшов до скринi.
– Яку тобi сорочку дiстати? – запобiгливо обiзвалася мати.
Вбирався довго, ретельно i, накинувши пiджак, поволi, ще вагаючись (iти на танцi чи у сад пiд лiсом), попрямував широкою вулицею. На майданi, то притихаючи, то гримлячи на все село, грала музика, i грацiйна полька, пiдстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що задрiмали в розпарених вишняках.
– Дмитре! Агий на тебе! Здоров! – тиче короткi пальцi приземкуватий червоний Варивон i регоче. – Чи не ушквариш гопака?
– Не хочу хлiб тобi перебивати.
– Здрастуйте, Дмитре, – здоровкається Грицько, обтираючи хустиною пiт з розiпрiлого обличчя; вiн щойно вийшов з танцю, гарячий i радiсний. Ластiвкою пурхнула вiд нього Югина i, як в гнiздо, легко влетiла в дiвоче коло. Старшi дiвчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня, а вже й дiвувати почала.
– Так я й кажу, хлопцi: багач, коли б мiг, сам себе поїдом їв, – закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця. – к у мене на Ставиську четвертина вiвса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межi з любарцями, а їм пальця в рот не клади – так i норовлять на чужому полi дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тiльки заснеш, а вiн уже скрипить над вухом: «Омеляне, бiжи на Стависько!» Бiжу – нiчого не попишеш, бо мiй старий – розгнiви – не пожалiє пужака на спинi поламати.
Дмитро ближче пiдходить до Синицi i зустрiчається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усмiхом вiтає вона його, i, стулюючи губи, переносить усмiшку кудись далi, рiвну, свiтлу. Справдi, на круглому обличчi тремтять примхливо вирiзаними кульчиками ямки, бiля носа кiлькома недоспiлими зернятками маку лягли рожевi веснянки; пiд матроскою, наче два яблука, з'єднанi одним корiнцем, вiдхилились в сторони пругкi перса.
«Так собi дiвчина».
А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрiбно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволi зацiкавився, хоча й подумав: «Мамина мазуха…»
– Так от, бiжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузi зразу похолола – роса кругом. Зiйшов мiсяць з-за шляху, наче поближчали високi могили, озвався перепел:
«Спать пiдем, спать пiдем». Еге ж, пiдеш, чорта з два! I таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу – засяяв ставок, а на ньому дорiжка мiсячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вiвсi чиїсь бики ходять i нiде нiкого. Пригинаюсь, бiжу, зиркаю навколо. Бiля межового кiпця ворушиться щось – то зiгнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. I так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетiв.
– Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, – шепоче мiй богомiльник.
– Помилуй нас, – додаю я. Та як сiкану по правому плечу, та як сiкану по лiвому плечу.
– Ти чого, чортiв вилупку, б'єшся? – прожогом скакує богомiльник, зводячи над головою гарапник, i я сам собi не вiрю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полi, а з-пiд нiг його пiдiймається прим'ятий овес.
– Чого ж ви на чужому пасете?
– А тобi шкода, що божа скотина допасеться трохи? – та й пiшов, поволi так, наче з свого, виганяти волiв.
Парубки засмiялись. Заграла музика i всi заворушилися. Хлопцi пiдхоплювали дiвчат, на червонi квiти вишитих поликiв лягали важкi чорнi руки, i десятки нiг завзято вдарили в землю.
Радiсно закружляла Югина навколо Грицька, i рожевi точенi литки проглянули з-пiд вузького дзвону бiлоснiжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софiєю Кушнiр Омелян Синиця i починає шепотiти, як вiн двiчi оперiщив її господаря.
– Чи не брешеш? – в захопленнi витягується смагляве довгасте обличчя дiвчини.
– Ти думаєш, як вiн коверзує над тобою, то вже й велике цабе… Ти його робiткомом налякай, щоб не
