Михайло Стельмах
Велика рiдня
(роман-хронiка)
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать
Думать, сiять, не ждать
I посiяне жать
Роботящим рукам
Т.Г. Шевченко
ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА
Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи, заахкала на левадi луна.
Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу.
«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?» – зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, своїх рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала їх доля вiд нещастя.
Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за своїм чоловiком, хоча на людях нiколи, навiть словом, не виказувала своїх почуттiв. Коли ж з'явився на свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнської любовi, в її кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя: чоловiк став для неї не тiльки батьком її сина, а наче i її батьком (може тому, що саме тодi помер її старий тато). I до радiсного болю добре було Докiї, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок одежi пахощi широкого степу чи хмiльної дiброви.
– Ех, ти, – коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а мiцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослi дiтям.
– Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германської повернувся.
– Чудно, – зверхньо погляне на неї. I по звичцi задумається, пiрне в свої турботи.
Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги молодицi живу узорчасту тiнь розлогої яблунi.
Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях вилетiло чотири вершники: троє в будьонiвках, а четвертий, очевидно командир, в кубанцi.
На темносинiх галiфе – червонi лампаси, за плечима – карабiни. Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнiв. Тi весело засмiялися, щось кинули навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.
«На банду їдуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть їм i ваги не має. От народ!»
Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.
Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими дiтьми, як за своїм сином.
I вже не чує жiнка, що до ворiт пiдкочується парокiнний вiз, як входить на подвiр'я її високий горбоносий Тимофiй.
– Докiє! – нiби з самої землi обзивається глухуватий рiдний голос. I вона поспiшає назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що стоїть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.
– Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, – легко вклонилась молодиця.
– Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. – Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. – Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.
– Панську землю? – вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.
– Нi, не панську. Свою! – смiється Свирид Яковлевич.
– Свою? – ще не розумiє вона. «Своя ж десятина уже засiяна».
– Тепер свою. Панською була, та загула.
– Значить, панську? – перепитує Докiя так, як перепитують люди, щоб iще раз чиєсь слово ствердило їхню певнiсть.
– Та не панську, а свою, – аж перехитується од веселого смiху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. – Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.
– Наша, наша, – полегшено зiтхає вона i з незрозумiлим подивом зупиняється серед подвiр'я.
Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля прокочується по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба, нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях порваного кулями…
Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнiї окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехитує ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, їде i їде iз Тимофiєм польовою дорогою на свою ниву.
Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босi ноги…
«Невже це все буде?»
Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалiченi молодi лiта…
Висхлий степ.
Панська пшениця.
I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв молока для дiтей. Тiльки є солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп.
Ось її мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надвоє перегнутого стану, пiдтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, кусає розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим снопом.
– Мамо, вiдпочиньте.
– Я зараз, дочко, – подивилась так, наче все небо убрала болючими побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не бризнула кров – лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий пiт.
I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб.
– Як сизий голуб, вiдлетiло життя, – горбатою, тiнню нахилилась над матiр'ю лiтня, висушена сонцем i
