наймами жiнка.
– Легка смерть. За роботою, – позавидував хтось iз заробiтчан.
– За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, – наче з вiкiв обiзвались чиїсь слова. I пiд їхнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матерi; попливла серед пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплаканi сльози, роками падає роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабутої наймички, що в злиднях родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше кущується i пiдводиться трава. Двiчi за лiто її скошує глухий сторож з сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну iсторiй трудiвникiв.
…Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за чоловiком до хати.
– Приготуй, Докiє, щось у поле, – подобрiлим поглядом дивиться на неї Тимофiй. – Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?
– Три десятини!? – вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до чоловiка. – Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? – прокидається недовiр'я.
– Назавжди… Чим тепер не господарi? – твердо пройшовся по хатi. – Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докiє, закон Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди – треба ж якось свою долю вiдмiтити.
Докiя од радостi навiть не знає, що сказати, i всiм тiлом притуляється до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують її зiницi. Осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом вiє од всiєї постатi чоловiка. I пахне терпкою матiркою, що iще на коренi, живою, повiває духом вогкої сорочки трудiвника.
– Ну, пора менi. Ех, ти… – Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не мiг найти потрiбного слова. Однiєю рукою пригорнув дружину i дивно – поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати.
– Тимофiю, – хвилюючись, наздогнала його в сiнях. – Ви б не їхали на нiч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душi видирає. Бач, навiть у Летичевi 11 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi треба йти, – так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги.
– О, почались бабськi теревенi. Знаєш, вовкiв боятися – в лiс не ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно ти потерпаєш. Сказано, баба. – I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до ворiт.
I Докiї пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже є у свiтi Тимофiй – значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнiв.
I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим свого чоловiка.
Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислi передосiннi хмари.
– Чого задумався, Тимофiю? – Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка пiдбирається у гордовитiй, упертiй усмiшцi. – Про сьогоднiшнє?
– Еге ж, – коротко кидає.
– Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка вовкiв. Коли б їхня сила – не одного б уложили за землю у землю.
– Да, – погоджується Тимофiй. – Помiщики-то повтiкали, та їхнє насiння й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не попустять нам своїх ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги – так багато сказав.
– Нiчого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну їх к бiсу, це кубло змiїне. Краще про життя поговоримо.
Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги, промчала повз них.
Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, здається, не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками. Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись синiми бiлками.
– Сафрон Варчук! – здивовано промовив Тимофiй.
– Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю подивитися? – аж пiдвiвся Мiрошниченко.
– Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем дружбу вiв, а Гальчевський – права рука Шепеля.
Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий лист.
На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать.
– Дивись, чи не твiй Дмитро йде?
Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них. Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брiв.
– Добрий день, – привiтався з Свиридом Яковлевичем. – Тату, куди ви? – i в очах блиснув щасний вогник здогадки. – На панську землю?
– На свою, Дмитре. Нема тепер панської – є наша земля, – не помiчає Тимофiй, що повторює слова Мiрошниченка.
– Наша! Аж не вiриться, – всмiхнувся хлопець i, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили, нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса, вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний загар.
– Не вiриться? – загримiв Свирид Яковлевич. – Це тобi тепер не на економiї за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». Тяжка книга про село. «Море темної простоти» – так написано там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочої худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн – над чужим плугом груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темної простоти людьми зробила. Без неї нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би.
– Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, – несмiливо обiзвався Дмитро.
– Як в око влiпив, – задоволене обiзвався Тимофiй.
– Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз робiтникiв з трудящим селянством говорив, – пожвавiшав хлопець.
Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра.
– Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партiї про життя – значить нашi, народнi думи. Одне дiло – розумiти, що воно й до чого, а друге, головне – новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш – це, значить, у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене i своє життя i життя дiтей своїх. Розумiєш, Дмитре?
– Розумiю, Свириде Яковлевичу, – поглянув у очi Мiрошниченка. – Тату, де наше поле тепер?
– Бiля самого Бугу, – замiсть Тимофiя промовив Свирид Яковлевич. – Хороша земля.
– I ваша нива поруч iз нашою?
– Поруч… Радий, Дмитре?
– Дуже, – i хороша напiвдитяча усмiшка зробила привабливiшим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. – Хiба такий день повiк забудеш? – сказав схвильовано i замовк: може не так що вiн говорить першому партiйному чоловiковi у селi.
– Отож бо й є. Це такi днi, що наше життя до сонця повертають. – Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. – Ти що то виробляєш? Хочеш скалiчитись?
