– Поля родючi у вас?
– Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi вольния.
– То вiрно. I старий правду чує… Чорнозем у вас?
– Пiски i болота.
– Шкода. Пшениця, значить, не родить, – аж зiтхнув. – Ви торфу, торфу в цi пiски. Вiн силу має, дарма що травиця.
– Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.
– То таке дiло, – погодився Тимофiй. – Додому скоро?
– Пакуль ворогiв не доканаєм. Словом, скоро. – Пругко пiдвiвся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями:
«З беражком не ровная», – в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй.
Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса, пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь.
За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечiр'ї чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкраїх ланах помiщика Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села: напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчої будiвлi. Одначе зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати.
– Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? – нiби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич.
– Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас.
– Понаписувано, – зiтхнув Мiрошниченко. – А iз злиднiв, дивись, чи не скорiше за нас iвчанцi виб'ються.
– Чому так думаєш?
– Дружний народ. Славну iсторiю має село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме… Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi збори мiсцевої органiзацiї РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь – старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика коливається. А резолюцiю яку тодi ухвалили: «Незважаючи на те, що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцiї не ходити на нашiй землi. Озброїмось косами, вилами, мiтлами i зметемо їх з лиця землi. Висловлюємо повну готовнiсть стояти до останньої краплi кровi за Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв». I як стоять! Ех, Тимофiю, що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися… – Та не довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись, заклопотано промовив:
– Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повiту приїхали.
– Не чув, чого? – стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою.
– Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впирається. Прямо нема тобi ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би їх на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись?
Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою:
– Пакуль ворогiв не доконаємо, – навiть iнтонацiю червоноармiйця перехопив.
Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу.
– Ай ловко ти… Хто прибув до нас? – звернувся до Бондаря.
– Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне.
– Анастас приїхав? Да, вiн спроста не прилетить.
– А я ж про що кажу?
Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi, коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана.
На Подiллi довелося довго вiдлежуватися – розкрилися погано загоєнi рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу зiпсували настрiй:
– На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо – хворий.
– Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? – уїдливо запитав, але його iнтонацiї не помiтили i серйозно вiдповiли:
– Можна, робота пiдходяща.
Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались об незаперечне рiшення:
– Не пошлемо.
Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу. А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику, пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i полум'яне слово пiд час розподiлу землi.
I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за своєю рiдною Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодої кровi. Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом.
– А це де дiстав? – тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок.
– Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу випросив, щоб менi дали цю пукалку, – завзята розумна усмiшка затрепетала на повних устах Бондаря.
– I не побоявся без дозволу брати?
– Для захисту своєї радянської влади дозвiл не береться, – серйозно i твердо вiдповiв. – Ходiмо, Свириде.
– Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося вперше пройтися за плугом на своїй землi, – непiдроблений жаль пом'якшив суворi риси впертого обличчя. – Пiшли, Iване.
– Пiшли, – i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з Мiрошниченком. Обоє вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати.
Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом. Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались посеред вулицi бiля трьохдюймової нiмецької гармати.
– Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! – скочив з коня i, накульгуючи, пiдiйшов до Свирида Яковлевича. – Ти великий винахiдник, – показав рукою на гармату.
– Годиться? – з надiєю подивився в зеленi очi Анастаса.
– Годиться! Кругом оглянув! – блiде худорляве обличчя, покраплене кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно.
