«Славнi хлопцi», – так, як батько про своїх синiв, думає вiн, перебираючи в уявi мимохiдь схопленi риси воїнiв, не знаючи, що й вони зараз також думають про нього, згадують добрим словом невiдомого чоловiка. I та сердечна допомога, що не так би могла закiнчитись – смерть же поруч ходила, пiднiмає Тимофiя у власних очах, наливає радiсним чуттям. I тiльки згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати конi. Чуйно прислухається до того берега. Вода чiтко передає сердиту мову i лайку бандитiв. I раптом вiн чує голос Сафрона Варчука.
«Чи то здалось?»
Згодом чорнi постатi пiдiймаються вгору. Потiм загупали копита i тупiт подаленiв, затих…
Сафрон Варчук розпiзнав Тимофiя Горицвiта, коли той пiрнув понад кручею в чагарники. Пiзнав i так перелякався, що дрiбнi краплини зразу ж запарували на його плескатому лобi.
«А що коли вiн помiтив мене?»
Майже навколiшках виблагав роздратованого невдачею Крупяка роздiлити банду: бiльшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.
Наближався свiтанок.
Круглими, збiльшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно думаючи одне й те саме: чи помiтив його Тимофiй, чи повернеться на цей берег? I, як бiльшiсть релiгiйних людей, у критичну хвилину вiн зi своїми справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невмiло складенi молитви, щоб Тимофiй приплив до берега.
I вдалинi бiля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув i за молитви i за бога.
Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зрiст стоїть високий дужий чоловiк, неквапно i вмiло орудуючи веслом. М'яко стукнувся човен у пiсок. Тимофiй вискочив на берег, i в цей час лунко гримнув пострiл.
Сафроновi на мить здалося, що то його серце розiрвалося. Вiн мимоволi обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофiя.
«Похитнувся», – зрадiв i руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофiй з незвичною спритнiстю влетiв у Буг, i не скоро його голова пiднялась над водою, знову зникла i знову з'явилася.
Бандити вискочили iз схованки. Вода затрiпотiла то невеликими крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурiвши од переляку i злостi, плутався пiд ногами бандитiв, тикаючи пальцем на поверхню рiки:
– Он вiн! Он вiн! З'явився!
– Та вiдiйди ти… двоюрiдний брат Гальчевського! – нарештi визвiрився на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорiзаними очима, що стояв на вартi бiля мосту. – Не повилазило нам!
I Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова Горицвiта, вiн механiчно вказував рукою в тому напрямi.
Холодна вода окропом ошпарила Тимофiя. Тiло зразу ж почало горiти i стягуватися в клубки. Проворними рухами вiн пiд водою зiрвав з себе чоботи, пiджак, ривком пiднявся угору, на всi груди вдихнув повiтря i знову занурився в рiку.
Мiцнi стужавiлi руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув, як навколо нього шльопали кулi – вуха наче пекучим клеєм залило. I вони почали боляче пухнути,
«Нiчого, Тимофiю. На тебе ще куля не вилита», – потiшав себе, як i на фронтi. Пiд кулею вiн розумiв не шматок свинцю, а смерть, бо не раз Тимофiй був поранений. Не тiльки потом обкипiли його георгiївськi хрести, що лежать в куточку скринi iз темними плямами чесної солдатської кровi на чорно-оранжових стрiчках… Навiть у думцi не припускав, що вiн може бути зараз убитим. «Поранити можуть. Так це не новина. А рiчку перепливемо». I вода аж шипiла, розступаючись перед ним. Розсiкав тугi пiдводнi течiї, могутнiми плечима з розгону кришив крутежi, кожною клiтиною вiдчуваючи рух студених наелектризованих м'язiв рiки. «Нiчого, Тимофiю, на тебе куля ще не вилита». I, весь у тугiй напрузi, не чує, що кров його уже доточує рiчку.
Раптом сталось щось незвичне i страшне. Якась лиха сила пересмикнула всiм тужавим тiлом, перегнула його, скрутила болюче пораненi костi i заморозила їх. Трiпонувся так, неначе iз каменю виходив. Руки, голова, плечi послухались – ожили, а скорченi ноги закаменiли i потягнули його донизу.
I Тимофiй усе зрозумiв.
Востаннє пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не подумав, що це був жаль непрожитих рокiв, тих рокiв, якi оселились у найкращих його сподiванках, а наяву ще не приходили. Тiльки тепер вiн наближався до їхньої гранi i вже вiдходив од них назавжди… Може, Докiя, Дмитро… I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша.
Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на фронтi, ближчими стали убитi друзi i земля…
– Панська?
– Та нi, наша.
– Значить, панська?
– Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена.
I побачив, як вiн з Мiрошниченком i Дмитром вийшли на Великий шлях серед житiв. А з далини до них усмiхається дороге обличчя вождя…. «Хлiб йому селяни принесли…» Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю… усе, усе переплутав Мiрошниченко.
I в останнi секунди свого вiку вiн увесь тягнеться до нерозпiзнаної гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя вiн жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому.
I Тимофiй не чує, як вода кам'янить натрудженi жили, неначе вимиваючи їх з тiла, як пiдхоплює течiя його i несе на широке плесо…
– Капець! – високий каракатий бандит пiдкидає втинок на плече i прямує стежкою нагору.
– А завзятий чорт! – з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись цигаркою. – Скiльки проплив у таку холодину.
Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а може випливе Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважується слова сказати, тiльки погляду не зводить з рiки. Його носате обличчя i досi мертвотно перекривлене страшною напругою.
Уже пiшли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися, поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита хвилею, ворухнулася, зiтхнула i попливла услiд за своїм господарем, а Варчук iще не виходив iз прибережних кущiв.
«Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi грiшному в тяжку годину. Коли б…» – I вiн перераховує всi свої невiдкладнi турботи, i темнi неблискучi очi, пiдперезанi круто вигнутими сережками фiолетових пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть. У його одноманiтне шептання якось непомiтно вливається пiсня, вона не заважає молитвi. Але раптом Сафрон пiдскакує як ужалений. Замiсть пiснi несмiливо плеснула задириста частушка. В голосi хлопця пiд час спiву чується i радiсть i непевнiсть. Але ось частушка проспiвана до кiнця, почувся полегшений регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в захопленiм здивованнi, напевне, вперше вивели:
«Iроди! Чорти проклятi!» – ледве не вискочив у шаленiй лютi зi своєї схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку.
До того мiсця, де востаннє з'явилася голова Тимофiя, пiд'їжджав довбаний човен. Посерединi його лежали жаки, а по краях сидiли два хлопчаки – Григорiй Шевчик i Варивон Очерет…
– Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль, що дома так заспiвати не можна: батьки чуба iз шкiрою
