вирвуть, – засмiявся Варивон i, оглянувшись, пошепки додав: – Дивись, чиїсь ятерi стоять. Чи не потрусити нам?
– Та що ти? – замахав руками Григорiй Шевчик, i на його темному красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк.
– А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нiкого ж нема. Ну, нiкогiсiнько. – Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. – Ох, i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай!
Iще одне зусилля – i раптом вони обоє застигли в страшному оцiпенiннi: iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне, з напiвзаплющеними очима обличчя Тимофiя Горицвiта.
В променистих зморшках його очей i навколо уст враз проти сонця замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску.
Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору на колiна.
Рукою потягнулась до грудей, шукаючи i не знаходячи серця. Хотiла пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.
Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за них.
А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи власного тiла, надломлюючись, побiгла до неї.
Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь вiз. Сама собi не вiрячи, вiдкинула це накриття, i зразу ж уся земля з страшною силою гойднулась, налетiла на неї, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя.
Вiн, збiльшуючись, чорнiючи, гублячи знайомi риси, так наближався, охоплював її, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею.
«Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його. Осiнь…» – iще чує, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто це говорить, хто її втiшає – не знає.
В надлюдськiй напрузi вiдкинулись руки i голова назад. Та очi не побачили неба – лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на неї.
Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом дорога. I з розгону, нахиляючись вперед, Докiя упала на полудрабок. Голова забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи вiд слiз i рiчкової вологи.
– Тимофiю! Устань, Тимофiю, – не благає, а наче наказує, пошепки наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук iз синiми застиглими вузликами жил, схиляє голову донизу. – Устань, Тимофiю.
– Мамо, не плачте. Чуєте, мамо.
Вона важко вiдриває мокрi руки вiд обличчя i за сльозами спочатку не може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй стоїть перед нею.
– Мамо, не плачте. – Сльози набухають в його червоних зiницях, i хлопець кусає до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старiшим юне обличчя, вирiзає на ньому складки i зближує риси iз рисами батька.
– Тим… Дмитре, сину. Хiба я плачу, – стiкаючи великими сльозами, ступила крок до сина. – То горе моє плаче – серце вищерблює… – I раптом чує, що вiд нього вiє осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом, як iще вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною розумiє, що Тимофiя нема.
– Не плач, Докiє, – пiдходить до неї незвично сумний i постарiлий Мiрошниченко. – Ех, i в мене, Докiє, не легше на душi: банда всю сiм'ю вирiзала. Дiтей на шматки… i на вулицю повикидала.
Вiн нахиляється до Тимофiя, сповнений своїм i чужим горем…
КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI
Частина перша
I
Вiддаленим журавлиним переливом заскрипiли ворота, дзвякнуло кiльце, i хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобцiв з хуркотом вилетiв iз клунi; в напiвтемрявi густо колихнувся настiй лiсового сiна, непересохлих снопiв i влежаних яблук.
Дмитро, вплiвши правицю в тугий снiп, знайшов ногою роздвоєння вiйя i скочив на тiк. Великою мiцною рукою потягнув до себе кiнець заднього мотуза, рубель пiдскочив угору, i снопи вусатої пшеницi заворушились, застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим пiддашшям.
– Скоро вернувся, сину, – приставила Докiя до бантини драбину i полiзла на засторонок.
– Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. – I, помовчавши, додав: – Прямо не мiст, а веселка – легкий, красивий, аж смiється. Технiка! – Перекинув на засторонок снiп, легко i навскiс, щоб нi колос, нi гузир не зачепили матерi.
– Бач… увесь в Тимофiя вдався. – Пiдстрибнув угору другий снiп, вiдкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогкої майки перехилилось брунатне пругке пiдборiддя, у скуйовдженому чубi знайшли притулок остюки i округлi зерна пшеницi.
Вдихаючи хмiльний солод прогрiтої клунi, Докiя туго i обережно вкладала снопи, мов сповитих дiтей.
Душно вгорi, млiють розпаренi сосновi крокви, дихають необвiтреним лiсом i на тонкi восковi прожилки з потаємних схованок висипають дрiбний янтар живицi… Прихилитися б у затiнку до зеленої землi, i вона б почала жадiбно вибирати з тiла всю вагу, зiбрану за трудний тиждень жнив. Це ж завтра недiля, то й вiдпочити можна, – вкладає спати дорiдний снiп i краєчком ока помiчає драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими дзвониками промениться колосся.
«Сапку треба було б погострити – б'єш, б'єш пересохлу землю, аж в грудях тобi б'є. Та вже не буду сьогоднi турбувати, – хай своїм дiлом клопочеться», – ставить ноги на верхнiй щабель, проворно, по- дiвочому, спускається на тiк.
Ласiй, витягаючи шию, розкiшною рогатою головою довiрливо тягнеться до вдовицi; шершавим язиком торкнувся її руки. Докiя провела пальцями по обвислому пiдгарлi худобини i мимоволi зiтхнула.
Дмитро, примруживши очi, з ледь помiтною усмiшкою подивився на матiр, прикусив потрiсканий вигнутий пружок нижньої губи.
– I сьогоднi менi, Дмитре, снилося…
– Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку мине, як вам це саме щоночi сниться: наш карий.
– Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла.
– Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий – не побивався б отак. Ну, загинув – загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш. Якось пiсля молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то й стригунцiв придбаємо… Овес у нас добре зародив.
– Мусимо тягнутись, – задумалась Докiя. – Без своєї худоби i хлiба з нашої землi не наїсися… Вже й так тобi вiдробiтки за одну оранку й возовицю в печiнках сидять. Будеш Даньковi за цi воли цiлу зиму столярувати… А карий i досi менi в очах стоїть. Такий був розумний кiнь, ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг.
– Побув би в нас ще трохи – ви його i говорити навчили б.
– Таке ти скажеш… – i насмiшкуватi слова сина сприймає з тою доброю жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi.
– О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один як побачив твою скриню,
