«Може, десь i виглядає тебе твоя яворина, а може, i росте тiльки Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi». Увiйшла тихо в хату.
– Як ярмаркувалося, Дмитре? – засвiтила каганець.
– Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
– Тiльки трохи? – весело усмiхається. – Що ж ти придбав?
– Це, мамо, вам, може, i не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привiз ластику на сачок, – недбало подає, а сам пильно дивиться на неї – чи вгодив?
– Спасибi тобi, сину, – аж затремтiла вона. «Нiчого ж не казала – сам догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя».
I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина заспокоїла.
– Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осiння година. А серце мав людське.
V
Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом, неначе в один день садженi, звелися могутньою брамою два дуби, на плечi лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби, одначе досить вiтерцю пробитися крiзь живi кучерi, як цiлi потоки сонця спалахнуть i бризнуть в усi сторони й знiжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.
Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i безостi пшеницi, перехитується довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по борозенках несмiлий наут, усмiхається темноблакитними очима зелена вика, ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху.
Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого промiння – з серпом у зiгнутiй руцi випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла пiт з чола… Срiбний молодик гребiнцем оповив її коси, обвiянi степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини.
«Сафронова наймичка Софiя, – пiзнає Дмитро. – Iч, сама горює на чужому полi. А жне – як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробляє за сочевичну юшку золото тому… дiдьковi чорному», – з злiстю подумав про Сафрона Барчука, i аж пересмикнулось обличчя.
Жовтогаряче поле загордилося полукiпками, спiває косами, срiблиться серпами, цвiте жiночими спiдницями.
З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки заряботiли лисинами, сиротливий колос злякано щулився помiж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобiлим пухом i рудi спеченi межi ворушилися крапчастою гусiнню.
Заплющити б очi i не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрiбається з пирiю, скаржиться своєму господаревi: «Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив…» То дуже часто довелося б заплющувати очi.
На бурому, навпiл з пашею снопi полуднує Мокрина Карпець. У чорнiй руцi чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушує молодиця огiрком i не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається, взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кидає.
– Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь?
– Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi. Так останнє тепер збуваю на лiкарство та натiрки. Горе, та й годi! – Жилавою натрудженою рукою бере з стернi серп, i вiн гасне в рiдкiй миршавiй пшеницi.
«Наїсися хлiба з такої ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на морозi поденщиною хворобу заробиш – задумується Дмитро над чужою долею. – От двоє дiтей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомнiють, смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби…»
Недалеко вiд дороги грабкує ячмiнь молодий косар. Наскрiзь пропiтнiла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє – махає грабками.
– Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! – зiскакує поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтирає пiт рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки й лоб. – Зовсiм рiдкий, мов панич.
– Втомився, нехай йому бiс. На обiд не ходив – добити хочеться. А косар, сам знаєш, не поїсть туго – ребро за ребро заходить. – Вiн кладе грабки, просуваючи косу пiд покiс. – Ви вже ячмiнь кiнчили?
– Який швидкий. З недiлi почну – мiй в долинцi.
– Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село? – Григорiй переводить погляд на дорогу.
– Може й вони, – байдуже вiдповiдає Дмитро. Вiн живе далеко вiд Бондарiв, мало знає їх. От тiльки недавно загомонiло все село про Iвана Бондаря: надумався чоловiк з купкою бiднякiв органiзувати соз. I якi тiльки поголоски не полетiли з хати в хату про товариство спiльного обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про усуспiльнення жiнок, i про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала чоловiковi: випишись i випишись з того гурту.
Коли мати з дочкою, обминаючи вiз, обертаються до парубкiв, Дмитро стрiчає їх швидким поглядом.
– Добрий день, хлопцi, вiдпочиваєте? – вiтається, не спиняючись, Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом.
На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i знову заховалась за матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з цiкавими i ясними очима, з напiвдитячою радiсною усмiшкою.
«Любить попустувати, а коли смiється, на щоках, певно, пiдстрибують ямки», – помiчає мимохiть Дмитро i починає дивитись у далечiнь.
– Славну дочку Бондарi викохали. – Грицько проводжає жниць довгим поглядом.
– Здається, славну, – вiдповiдає Дмитро, вiдновлюючи в пам'ятi образ дiвчини. – Всього доброго, Грицю.
– Всього доброго, – з чуттям стискає руку мiцними пальцями. Вiн знає, що Дмитро поважає його бiльш, нiж кого з парубкiв, i дружбу старшого парубка приймає за честь.
Поважно поскрипують колеса i чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постатi Марiйки й Югини. Вiддаль зменшила їх, зробила темнiшими.
«Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi». Хлопець поринає у спогади i не помiчає, як пiдручний Ласiй, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед.
– А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi стоїть Сафрон Варчук i розмахує грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя.
Подивився Дмитро на округленi вiд несподiваного страху i злоби очi Сафрона, на неспокiйнi помахи важкої, наче вилитої, голови вола – i все зрозумiв.
– Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти не може, – . злiсно вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
– Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. – стихав позаду охриплий голос Сафрона.
Дмитро погладив пiдгарля Ласiя, i той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-пiд якої ворушився синiй димчастий, бiлок.
«Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному», – криво усмiхнувся Дмитро, сiдаючи на полудрабок, його спокiйне обличчя стало злостивим, недобре засвiтилися темнi очi.
«Випустив би кишки – i господаревi вини не пришиєш – хай остерiгається. I худоба розбирається, де погань, а де порядна людина».
