Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на горбку зупиняється бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дiтвора у високi жита.
VI
…Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода бiля греблi, навколо торiшнiй очерет шумить сухими стрiлами, а з-пiд корiння пробивається свiжа зелень; одцвiтає лiщина, рясно повикидала червонi кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно стає – чи то вiд того, що вода подзвонює, чи тому, що на лiщинi не тихне соловей, чи тому, що зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть пiд ногами, i людина йде по стежцi у зоряному колi. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привiльне i тоскно трохи – чогось воно жде. Якоїсь iще невiдчутої великої радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш її.
Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти рiвчак i тут двi стежки перетнуться – одна в село, друга на хутiр.
Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох пiдпорках посерединi кладку.
«Впаду чи не впаду?»
– А я думала – шубовснеш у воду. Iшов, наче глек з сметаною нiс! – смiється дiвчина на березi.
– Марта!
– – Нарештi побачив. Спасибi i за це.
Перетнулись двi стежки – одна в село, друга на хутiр. «Куди ж пiти?»
Воркує голубом рiвчак, усмiхається Марта, i незвично хороше i неспокiйно стає хлопцевi. Переминається з ноги на ногу, габлi то на плече положить, то зубцями в землю зажене.
В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.
«Ну його к бiсу, – нарештi сердиться сам на себе, похапцем прощається i йде в село, а Марта – на хутiр.
– Дмитре, ти нiчого не чув? – озивається невидюща – темiнь.
– Нi.
– Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Думаєш, менi тепер не страшно на хутiр iти? Зуб на зуб не попадає!
– А коли не попадає, то друге дiло, – не знає, що вiдповiсти, i прямує на стриманий насмiшкуватий голос…
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбiльше боялись Сафрона Варчука. Стрiчались бiля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим дiдом. Всихаючи, вони розчахалися на вiтрах, трухлявiли, запалими гнiздами сумовито дивились на свiт, дотлiвали iржавим огнем. Пiсля осiннiх робiт Дмитро повикорчовував найстарiшi дерева, а навеснi половину землi засадив щепами… Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух затаїть. Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старої, навскiс перевислої дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм дiвочим серцем розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає вiддати за пихатого Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважує, – аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тiльки позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
– Що будем робити, Дмитре?
– Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'їхав, вiддасть за мене. Хiба ж то жених – пеньок гнилий, всякому видно.
– Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
– Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився – жили б… По-справжньому жили б, – так усмiхнеться, що i гадки сумнi вiдляжуть вiд дiвчини.
– Любий мiй, пора бiгти, – пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить по холоднiй травi, i темiнь поволi сходиться, замикається за дiвчиною, мовчазна, нерозгадана…
VII
Низько покотився долиною туман, з лiсу повiяло прохолодою, вогкими пахощами грибiв.
Давно вже погас останнiй вогник у Сафроновому домi, а Марта не виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або Карпо? А й справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо пильно-пильно подивився на нього сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою i пiшов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах i губах, червоний чуб вогником пiдсмалював стрибаючу пухку щоку, а потiм, наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому.
– Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? – похитнувся назад. – Щось у мене з очима робиться, – стиснув руку в кулак i довго вперто протирав очi. Вiн iще щось хотiв сказати, навiть посмiхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але пiдiйшов довгий, як мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки.
– Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, – душу витрясу.
«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! – подумав тодi. – Чого ж Марта не виходить?»
З туману чути, як зiтхає дiброва.
Солодким хлiбом пахнуть вiдсирiлi стернi; над сивою пряжею туману коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв.
Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко – i тиша… Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля.
«Це треба, щоб завтра мати прийшли – яблука позбирали пiд старими деревами. А на рiк, певне, зацвiте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожевi пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
– Но, Карий!
– Кому що, а курцi просо.
Розплющує очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.
– Вставай, лежню, ранок недалеко, – смiється дiвчина, тягнучи його за руку. – Горенько менi з тобою. Та хоч посунься. Увесь пiджак зайняв, i клаптика жалiє.
– Я – увесь пiджак? Та як же це увесь? Та я тобi увесь, – не знає спросоння, що сказати.
– Лихо моє, що вiн меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! – обвиває руками пругку парубочу шию.
– Хоч не задуши, – хто тобi так гарно i багато про все буде розповiдати! – нарештi зовсiм прокидається.
– А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогадаєшся.
– Яка?
– Вiдгадай.
– Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?
– Мало не вгадав, – щасливо пирхає в руку. – Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск подiлити не змогли – Созоненко крутити почав. Тодi Сафрон розсердився, почервонiв та як стукне кулаком по столi: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвiр'ї не чув, душа твоя тринадцята!»
– Так i сказав?
