– Так i сказав.
– А Созоненко що?
– Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак. Тiльки вже надворi зiтхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрiйовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцiєю. Коли б не я – дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен бiльший получити на законнiй комерчеськiй основi», – перекривила Созоненка.
– А Сафрон що?
– Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.
– Попав? – смiється Дмитро.
– Жаль, що не влучив, – щиро жалкує дiвчина. – Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животi затис.
От i поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек мiж собою розбили.
– Гляди, чи ворон ворону око виклює… Не вiриться щось.
– Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що – за найбiднiшого вiддасть… Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене шукати…
Мiцно пригортає парубка, ще мiцнiше цiлує в уста i бiжить по росi, шарудячи широкою спiдницею.
– Почекай, Марто.
– Потiм, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долинi i непроглядною пеленою закривають дiвчину вiд хлопця…
VIII
Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо з ярмарку, пiдкотив до його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi дужкою ноги вище кiсточок вгрузли в сiно:
– Дмитре, чорти б тебе брали! – i зразу ж змiнив голос, побачивши матiр.
– Добрий день, тiточко Докiє, з празником вас. – Низько вклонився, схрестивши руки на животi.
– I тебе з празником, – строго подивилась на парубка. – Катаєшся?
– Як сир у маслi, – вiджартувався. – Катався б ще краще, та совiтська власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною.
– Не знаю, вiн, здається, мав до вчителя iти, – завагалася. «Хай побачить Марту. Чи к добру це тiльки?»
– Успiє. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув – вiн у них лучче доктора розбирається.
– Як має час, хай подивиться.
– Сiдай, Дмитре! – крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими очима, i рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брiв.
Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, i воронi, розкидаючи стужавiле болото, витягнулися в шаленому галопi.
Порiзана на пасма закружляла земля. Наче живi, чудно вiдскакували осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице.
– Вйо, конi, матерi ковiнька! – шаленiв Карпо. Коливалися повнi рожевi щоки, пухнастий чуб пiдсмалював вiдстовбурчене вухо, неспокiйна кров заливала тугу шию. В кожному русi Карпа чулась невироблена сила, зла, напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував назад ремiнний нагай.
Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом ще не перекинувши їх, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь голе галуззя вдалинi рiзнув очi свiжою синню великий, пiд бляхою, дiм Варчукiв, неначе втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу.
Конi пiдлетiли до будинку.
Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у нього в 1920 роцi тридцять десятин бiля Бугу.
Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над селом, з м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн причаївся в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, – так, щоб менше було видно людському оку. Годi тепер було думати стати паном на всю губу: землi не прикупиш, маєткiв не поставиш, дворянства – про що стiльки думалось – не доб'єшся.
Тiльки й залишилась єдина вiдрада – збивати грошi. I вiн збивав їх з усiєю куркульською хитрiстю, винахiдливiстю i скареднiстю. Один лiс золотими листками осипався в тонкi, але цупкi пальцi Сафрона. Мало не щоночi вiн з Карпом на двох пiдводах виїжджали у чорнолiсся, i найкращi гордовитi ясени зi стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну землю. З їхнього ще живого тiла вiдрiзувались чотирьох- аршиннi шпони. I пливли вони лiсовими дорогами до великої парнi сутулого i завжди покритого сирим, як переваренi ясеновi штуки, рум'янцем Iвана Сiчкаря. Той пильно оглядав кряжi, бракував за найменший сучок, а потiм середнiм, туго налитим жиром пальцем, нiби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золотi п'ятiрки чи срiбнi карбованцi – Сафрон папiрцiв нiколи не брав.
– Ти скоро, Сафроне, за один лiс срiбний будинок збудуєш, – усмiхався Сiчкар одвислою нижньою частиною обличчя.
– Золотий! – сердився Сафрон.
– Може, на золотий i невистачить матерiалу, а на срiбний повинно хватити. Може, брешу? – i дрiбнi зiницi Сiчкаря, як двi краплини олiї, задиркувато грали на сiрих, наче притрушених попелом бiлках. – Свинi ж i гуси вагонами возив в Одесу?
– А скiльки за тi вагони злупили? А скiльки на могоричi пiшло? – гарячився Сафрон. – А як податками душать тебе?!
– Душать, що спасу нема, – погоджувався Сiчкар. – I нема тобi у цiй властi нiякої пiдтримки. В революцiю Вiйськово-революцiйний комiтет за торгiвлю до стiнки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки. Все властi i властi, а коли ж собi що в калитку покласти? – i вогкi, блискучi, наче намазанi смальцем губи Сiчкаря вже не вiдстовбурчувались в усмiшку, а злiсно вигинались униз. – Хiба б так жити нам…
– Да, живеш, аби свiт не без тебе… Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала…
Проходили лiта, з подiленої землi покуштували хлiба злидарi, заросла стара межа, та злiсть Сафронова змогла тiльки з ним зотлiти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тiло i поїдом їла.
«Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлiбом, а цiєю землею напхають. I бiльше нiчого менi не треба», – говорив Сафрон куркулям i жив цiєю сподiванкою та спогадами минулого…
– Ну, як мої новi? – осадив Карпо бiля брами вороних.
– В борозного копита нiкудишнi, шльопає, наче пiдпалками. А так, збоку, показують нiчого. Стрiлки треба розчистити.
– От чорт, успiв уже придивитися, – скочив Карпо з брички. – Циганом би тобi бути.
– I то хлiб.
Клацнула клямка, i в голубому просвiтi, мiж напiвпрочиненою хвiрткою i тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленiло округле лице, трiпнулись пелюстками рожевi нiздрi прямого, красиво закругленого носа; сiрi виразнi очi свiтились цiкавiстю i щастям. Притримуючи рукою хвiртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебенiла вся молодим здоров'ям, пишною дорiднiстю.
Глянув Дмитро на дiвчину, застиг, занiмiв, тiльки очi заяснiли чи вiд подиву, чи вiд радостi.
– Чаго очi витрiщила, як теля на новi ворота? – замахнувся гарапником Карпо. – Вiдчиняй браму! Де- легатко! Це тобi не на зборах гораторствувати. Бач, – звернувся тихо до Дмитра, – на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько їй приписав такi збори, що й сiсти на лавi деякий час неспiдручно дiвцi було… Та швидше там! – гостро зиркнув на Марту.
«Розкричався лупатий, – сковзнув очима по спинi Карпа, – крiзь вигнутi ноги хоч свиней
