проганяй».
Широке подвiр'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори. Як цяцька, красувався на цегляному пiдмурку будинок з ганком, оторочений навкруг дерев'яною рiзьбою. Бiля причiлкового вiкна розрiсся волоський горiх.
З баняком до сажа пробiгла Софiя Кушнiр, лукаво блиснувши очима на Дмитра, i зразу ж її обличчя набрало виразу перебiльшеної скромностi, за якою приховалась значуща усмiшка.
Коли вiдкрили дверi, з свiтлицi вдарило мiцним самосадом, самогоном, яблуками i розпареним їдким потом.
Гостi щiльно затиснули три столи. Вiд божницi через двi стiни потекло потемнiле золото i срiбло образiв, пiд образами у великих рамках тиснули одна одну старi фотографiї, на коминi витрiшкувато дивились червонi голуби з пiдведеними бiлою глиною ногами.
– Наче Дмитро прийшов, – пiдвiвся з покуття господар i схвально подивився на Карпа.
– Добрий день! – зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Бiла, пiдперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тiло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчi гостро горбився, зразу ж бiля надбрiв'я, великий нiс i обвислим тонким косяком вростав у смолистi хвилястi вуса. Пiд чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фiолетовi пiдтьоки.
– Знав я твого батька покiйника Тимофiя. Топковий хазяїн був. Правда, революцiя видiлила йому помiщицької земельки, – стишив голос. – Але чого ж не брать, коли дають. Правду я кажу? – звернувся до гостей, а рука чогось затремтiла i пальцi неспокiйно, павуком, забiгали по скатертинi.
– Коли помiщицьку – можна, а коли нашу, то другий вопрос, – запустив покритi топленим салом довгi пальцi в буйний каштановий чуб Якiв Данько. – Вiд помiщицької i я б не вiдмовився.
– Чому не так, – засмiявся хтось з гостей.
– Сiдай, Дмитре, гостем будь, – запрошувала Горпина Варчук, пишнотiла, бiлява молодиця, розгойдуючи широкий дзвiн тютюнової спiдницi.
Сидiти випало насупроти Карпа i щасливої, розчервонiлої Марти. Почував себе нiяково, бо чомусь здавалось – всi дивились на нього. Був важким i незграбним та, випивши двi чарки, посмiлiшав i знову перелякався, почувши пiд столом приторк дiвочої ноги.
– Марто, чи це «гусак, чи гуска? – строго допитувався Карпо, роздираючи руками тлусту гусятину.
– Сам ти гусак, – пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було досить, i стриманий вулик загудiв сильнiше i знову притих, коли господар з чаркою обiйшов усi столи. Iшов поважно, заховавши пiд чорними вусами владну усмiшку.
– Пий, Сафроне. Хазяїн як п'є – про нове дбає, харпак – останню сорочку пропиває, – дзенькнув чаркою в чарку сп'янiлий Данько, i самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину.
– Не галасуй, Якове, – поморщився Сафрон. – П'єш ти, як… Половина витече. Бочку випий, а краплi не пролий. Так господарi п'ють. I не базiкай лишнього, – заокруглив тонкими губами всю чарку i так рiзко вiдкинув голову назад, що вуса, надламанi над куточками вуст, охопили вилками загострений клин пiдборiддя.
– Якiв свого не проллє, то вiн чуже тiльки може.
– Не пащекуй! – гаркнув Данько на Денисенка. – Не раз тебе з бiди вивозив. – I його вилицювате обличчя налилося кров'ю.
– Ти i добро помiщицьке вивозив, аж конi з шкури вилазили, – невгавав пiдпилий Денисенко.
Данько сердито подивився в куток, швидко провiв пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зiрвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою:
– Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало. I такою в мене одна курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки їсти злазила з клавишiв – грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в мене… А хто в тi часи не вивозив? Не зiвай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тодi комiтетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi – i, скажи, в усi економiї i панськi маєтки почали пропускати без слова. Хоч цiлий будинок вивозь…
– Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
– Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..
– Сiльрада наша… Мiрошниченко, значить, страшнiший за це начальство, – заспокоїв жiнку Данька пiдпилий Сiчкар.
– Цей Мiрошниченко домiрошникується, – похмуро пообiцяв Данько.
– А мене не зобидили? Душа перетлiла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. – Рудi вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось – пiдпалили її, голосно чмокнулись уста.
– Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, – спинив їх Сафрон. Вiн пив i не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей.
– Таку скриню своїй дочцi приготувала, що парою коней з мiсця не зрушиш. Одних кожухiв… I червоний романiвський, i бiлий, i чорний, i критий…
– I я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батькiв.
– Купував мiй старий коня, i купив, приїхав додому – аж це кобила.
– Га-га-га!
– Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний.
– За твоє здоров'я, Дмитре, – зупинився Сафрон бiля їхнього столу. – Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай – це сила наша, – i чокнувся чаркою.
Марта ледве не вискочила з-за столу i, приховуючи радiсть, подала голос:
– А зi мною?
– Можна й з тобою, мазухо, – звузились очi Сафрона. – Щоб щасливою була.
– У ваших руках моє щастя, – встала i вдавано зiтхнула.
– У господнiх, – пiдвiв угору чорний вказiвний палець. – Я не ворог тобi – I знову голос став розважливим i строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помiтила цього.
«Чуєш, любий мiй?» – говорив погляд дiвчини.
– Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? – пiдштовхнув її трьома пальцями Карпо.
– Подивись, як Ларiон Денисенко «вiсiмки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнiлий чолов'яга пильно цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки вперед, невiдомою силою вiдштовхнувся до лави.
– Ух, ти, холеро, – насторожено дивувався Ларiон i знов пильно цiлився на клямку.
У сiнях Марта обвила руками Дмитра:
– Чув, чув, що сказано?
– Та чув же. Побачать iще, – одхилив дiвчину вiд себе. Над ганком висiли важкi кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь сонця з вiдчиненої хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас – хтось з вулицi зачинив хвiртку.
– Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…
– Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горiх у шкаралупi, – сперся рукою на волоський горiх.
I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.
– Невже до нас? Невже до нас? – скривилась од болю.
Розчинилась брама.
Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки, i Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав на Дмитра.
– Марто, батьки дома? – витираючи пiт з рудого обличчя, усiяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дiвчинi ржаву руку.
– Дома, – обернулась, здригнулось плече i, похиливши голову, дiвчина повела гостей до хати.
