двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин, позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi, сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей.
– Найдорожчий скарб везуть, – глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся.
– Найдорожчий, – повторила вона.
Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду могутньо звелися два дуби- однолiтки. На плечi їм небо поклало бескеття хмар, що хотiло i не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досi не поскидала торiшнього листу.
Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим прiснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову вiдплила, як човник до другого берега.
Наближалися сади його села, переполовиненого, знiвеченого, спаленого. Наближався той свiт, з яким вiн нiколи не розлучався, навiть у снах, в якому вiн родився, жив i помре, в якому родилися його дiти i родяться його внуки. I вiн з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати рудi пожарища, зводити новi хати, обсiвати добром свою землю, виходити в молочно-голубi свiтанки з сiячами, добрiючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити i боротися, за це з легкою душею можна було i померти.
На високiй обочинi Великого шляху вiн побачив жiнку iз дiвчиною. I скорiше чуттям, нiж розумом чи очима, пiзнав свою дружину.
«Видно, не вперше виходить зустрiчати», – прискорено забилося серце, i вiн кулаком ударив по кабiнi.
– Югина Iванiвна стрiчає вас, – вiдчинив дверцi Пантелiй Жолудь.
– Югина Iванiвна. Ти жени машину в село. Пiшки пройдемо! – зiскочив з Андрiєм на землю. Почув знайомий, здивований i радiсний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума i кинувсь назустрiч дружинi. Привiтний голубий погляд так само чисто вiйнув, як в давнi лiта. Тiльки в куточках очей та пiд очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмi волосся де-не-де срiблилось павутиння та рiзкiше окреслились лiнiї бiля рота.
– Прибув, Дмитре мiй! – задихаючись, поцiлувала його й Андрiя. Потiм витерла очi хустиною, осмiхнулася i ще раз припала устами до Андрiя i до Дмитра.
– Тату, покинь! – смiючись, закричала Ольга, коли вiт пiдняв її аж до гiлля розлогої липи.
– От i не покину! – гойднув дочку влiво, вправо, а потiм, розчервонiлу i радiсну, обережно опустив на землю. – Ростеш нiвроку. Видно, партизанський хлiб у користь пiшов!
– А ви ж думали! Не тiльки вам пiшов у користь, а й нам усiм… Андрiю, це правда, що тебе ще й партизанською срiбною медаллю нагородили?
– Правда.
– Це коло тебе менi буде боязко навiть сiсти.
– Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, – жартiвливо замахнувся рукою на сестру.
– Ой, не буду! – так само жартома одхилилась од брата i пiшла поруч з ним попереду батькiв.
– Що тепер будеш робити, Дмитре?
– Завтра ж починаємо господарювати з Григорiєм у колгоспi.
– Хоч би вiдпочив трохи… Можна було б за три роки.
– Нi, не можна. Давали на мiсяць вiдпустку – вiдмовився.
– Чому? – здивовано поглянула на чоловiка, а той, поволi iдучи по протряхлiй, iще податливiй землi, розважно почав розповiдати:
– Роботи стiльки тепер, що грiх забути про це. Ще фронт жде нашої пiдмоги… А потiм, коли почну спочивати, – захворiю. За цей час у напрузi тримав себе. А чуть попущу попруги – з нiг слабiсть звалить. Так, щоб не хворiти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розiгрiти, розiгнати… Он якi дiла. Ну, а ти ж як? – подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.
– Я? – притиснулася ближче до чоловiка. – Радiю, печалюсь i знов радiю – усе разом напливає, Дмитре, – усмiхнулась, зiтхнула i знов усмiхнулась.
За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворiв. Та, одначе, десь у долинцi бринiла дiвоча пiсня, а з другого боку рiвномiрним цокотом вiдповiдала сокира i м'яко шерехтiла поздовжня пила по деревинi.
I шумiв весняним шумом широкий шлях, велично i легко здiймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привiллям.
