XLI
Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступає ворог. Ворог вiдступає.
Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.
Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожаєм пахла земля.
Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв, настоєних вогким полином, щоночi водив у бої своїх партизанiв. Одного свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей.
– Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? – пiдiйшов Тур.
– Чуєш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi краї летять, – охопив дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами.
– Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! – обняв свого старшого друга.
– Нашi! – нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли серед поля.
Весняними ярими громами озивалася далина.
Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.
– Товаришi партизани! В честь славетної Червоної Армiї трикратний салют! – . радiсно скомандував Тур.
Пострiли змiшалися iз дзвiнким «ура». Чубатi голови припадали до голiв, в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi.
– Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще своїх побачити хочеться, – виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець.
Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тiльки у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рiдної землi, землi, що уже прокидається, чуючи справжню весну.
I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути бiля своїх грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син тiєю пiдсвiдомою течiєю, яка завжди наперед розкриває почуття рiдних по одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi здалося, що то не синовi руки вiн бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб нiколи-нiколи не випустити його.
– Iз святом вас, тату.
– Iз святом, сину…
I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тiєї чистої таємницi, що твориться навколо, наближається до них.
– Тату, подивiться сюди, – трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски, пiдходячи до самої лiнiї снiгу.
– Життя починається, – тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.
Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
– Ось вони, герої нашi, – привiтав їх Кошовий. – Вирушати на з'єднання з Червоною Армiєю готовi?
– Завжди готовi, Iване Васильовичу!
– Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти закрiплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкiстам i пiхотi.
Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилястої лiнiї Бугу знялися угору червонi ракети.
Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв.
Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна – остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається iз ними i огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дiтей?
Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину, що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злiсно вiдкидав її, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене коло своїх обов'язкiв.
Пролунали першi пострiли партизанської артилерiї, i вогники розривiв, неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрiєм, де була рiка.
Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi.
В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в траншеї, доти, i темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом. Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом.
Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро, метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд кулi та на багнети резервних взводiв,
Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг…
I тодi на лiвому березi загудiли, заспiвали невидимi мотори. Згодом у неясному свiтанку окреслились обриси танкiв.
– Нашi танки гудуть! Нашi! Нашi! – радiсно вигукнув Пантелiй Жолудь.
Глянув на свого улюбленця Дмитро, i здивовання з острахом мiнились в його очах: Пантелiй був без кожушка i босий.
– Ти що собi думаєш? Що наробив?! – напав на нього.
– Така бiда трапилась, товаришу командире, – винувато наблизився до нього Жолудь. – Скорiше хотiлося до траншей добiгти, от i кинув кожушок. А потiм правий чобiт розвалився. Скинув його… не побiжиш же в одному… А тепер i сам не знаю, як такому наших братiв зустрiчати.
Дмитро, обводячи очима партизанiв, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушкiв i пiджакiв, а тi, що мали повстяники, теж були босими.
Пiдкликав до себе Гаценка:
– Начальнику, де хочеш, з-пiд землi викопай, з колiна виколупай, в селi дiстань, а хлопцiв одягни. Така радiсть, а вони можуть… Поганяй!
– Слухаю, товаришу командире!
