XXXIX
Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами…
Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу – Тур, а третю – Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на возах чорнiють тiла авiабомб.
Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан.
– Нiно! – його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.
Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од пругких нецiлованих уст.
Вiн до того любить її, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись, бiльше не може говорити, немов ото єдине слово «Нiно» сказало все те, що ми почуваємо i так неумiло говоримо в хвилину признання.
Те, про що мрiялось, стояло перед ним.
А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна постояти зайвої хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга, що перерiзає їхнє щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його – i поменшає на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в груди болючої землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось i мрiялось.
– Нiно, бережи себе, – легко стискає отвердiлу руку i рвучко повертається назад.
Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах її перемежовується то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матерi, не мертвої – живої.
Мовчазним поглядом її зустрiчає Соломiя. Вона так хоче побачити на обличчi молодшої подруги вираз дiвочого щастя, але помiчає тiльки мiнливi тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А своїй подрузi бажалося того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула.
Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча рiка виїмчастими шматками проглянула з-за кущiв, у пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця.
Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром, розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг. Мовчки позносили бомби i мотузки в човен.
Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою чорнiли заростi очерету i рiзаку.
Здавалось, що так само колись вересневої ночi вона пливла по притишенiй рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i так само стримувала свої почуття, як отой плескiт, що ледве- ледве, зiтханням, обзивається за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати її.
Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, i, червонiючи сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi, а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз думає про нього. I тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та живе.
Вузькою смугою невода виплiтається за веслом озоряна вода, зiтхають береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що весло, а навiть дихання стримує дiвчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотiв поїзд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега.
Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи пiдривникiв.
На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода. Знову падає зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблюється напружене обличчя Пантелiя; партизан саме приладнує тонкi мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу.
– Готово, Нiно, – весело i схвильовано шепче Пантелiй. – Бери вiжки в руки i прав своє щастя на погибель фашисту.
Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропускає поперед себе Пантелiя i, правлячи, пускає човен за течiєю. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дiвчина тепер не почуває нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть, напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше боїться, що, може, не зумiє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
– Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
Зупиняється бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночi перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.
– Зупинився! – тихо шепоче Пантелiєвi.
– Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, – як грiм, лунає шепiт.
Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину.
– Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?!
Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло, пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi.
Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi, десь за мостом, не тихнуть зойки.
Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.
– Коли дотримають нас до ранку – пропали, – клацаючи зубами, промовив Пантелiй.
Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi, нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.
«Хоч би не захворiти». Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло все тiло, кололо у вухах i мозку.
– Пiдемо, Пантелiю, – промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.
– Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до пiдривницького хлiба…
Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс. Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось рум'янцем.
– Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, – вийняв iз кишенi плескату пляшечку зi спиртом, а сам
