– Притримаємо, їдь спокiйно, – поклав собi на руки негнучке i холодне тiло дiвчинки. пї невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.
«Це тi, що iще не жили», – в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко, i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не приїхали до Городища…
Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою, а закопати не змiг – кусаючи губи, востаннє « поцiлував своїх кревних, уже в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера.
Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса. Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi. Вiтер поволi перебирав його довгий чуб.
– Пантелiю, брате Пантелiю, – торкнувся його руки Лазорко – Випий трохи. Воно в горi пособляє, – подав баклажку з горiлкою.
Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю горiлку собi пiд ноги.
– Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться вiйна – уст не вмочу, – поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на стемнiлi очi. – Ну от… пiшли, хлопцi.
I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору.
XXXVIII
Вони обоє поволi iдуть до озера. Григорiй пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його лiве плече здається вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсiкає лоб, наближаються iще двi, тiльки не так, як в бiльшостi людей – навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся, неповно охоплюючи лiнiї брiв.
– Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, – втiшає його Дмитро.
– На вiйнi, як на вiйнi – все може бути.
– Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiцаї, говорить: утекли хлопцi, – наполегливо запевняє Дмитро. Вiн упевнений, що з Пантелiєм нiчого лихого не трапиться – обмане ворогiв.
Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелiтають жовни, їхнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше стає на серцi, коли несподiвано короткими окриками затужить сумовита чайка.
– От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? – продовжує Григорiй незакiнчену розмову.
Дмитро лягає бiля озера, палицею малює на пiску два кола, що стиснули загiн, з'єднує їх ходами сполучення, посерединi паличками позначає партизанськi гармати.
– Я наказав би артилерiї бити по переднiй лiнiї, а пiхотинцям пiд захистом артвогню просуватися вперед.
В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги.
– Пантелiй їде! – впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiймає з шиї автомата i поволi прямує на зростаючий рокiт.
Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм усе вiдбувається так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику:
– Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дiстав, але дiстав вашу рiдню, – незвичним голосом говорить Пантелiй, i обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив Югину, Андрiя, Ольгу.
– Таточку! – скрикнула дiвчинка i метнулась до нього.
– Дмитре! – зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти – нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однiєю рукою за стовбур, вiн другою пiдхопив дочку i, цiлуючи її, з здивованням помiтив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дiвчиною.
«Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою», – ласкаво випустив дiвчинку на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.
– Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам життя.
На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i, несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.
– Сiм'ю свою згадав, – тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.
Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слiв i почуттiв.
Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.
Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, –хай на коротку годину, своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити, боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху.
«З тобою i ми будемо щасливi», – звертався в думах до свого привiлля, оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги.
Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли – раз, удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.
– Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! – з теменi вибiг Степан Синиця i захоплено промовив до командира загону. – Iз празником вас!
– З яким?
– Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!
– Спасибi, Степане, що порадував! – потиснув руку парубчаковi.
– То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте певнi!
– Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв?
– Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.
– Життя ж у тебе скiльки! – беззвучно засмiявся.
– Як не є – шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.
– Тату, – Андрiй твердо одвiв батька вбiк, – ви обiцяли, що пiсля прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово…
– Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько… На, сину, батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав ворога, – вiдстебнув тупорилий «фрамер» i обома руками подав його Андрiєвi.
– Спасибi, тату! – враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала мужнiшою, гордовитою. – Велике спасибi!
– Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого Кирила Дуденка, – передав синовi тугий планшет.
Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.
– Хороша штучка! – похвалив Степан, оглядаючи зброю. – Давай попробуєм, як вона б'є.
– Так зараз же темно.
– Ми по гнилому пеньку вдаримо – вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.
