– Товаришу командире, надумалися ми в районi забрати собi машини – надокучило пiшки ходити, невигiдно: i ноги болять, i чоботи рвуться. Вiдпустiть на добре дiло.
– Як думаєш напад зробити? – зацiкавлено поглянув у одверте, смiливе обличчя парубка з димчастосизими очима.
– Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцiї, знiмемо вартових i зразу в гараж – вiн коло самої полiцiї стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, – ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше – несподiванка .. Для вас легкову постараюсь добути.
– З командиром загону говорив?
– Говорив. Погоджується. Дає нам шоферiв.
– Що ж, рушайте. Коли невдачею повiє – не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре пiде – не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нiчого.
– От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, – пiдводиться з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать дихає безмежною силою i завзяттям.
Обнявшись, усi троє пiшли вузькою, ледве помiтною стежкою у лiс, i незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над споконвiчними шумами, посилився луною над озером:
XXXVII
В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i зрiдка їхали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися вони за цi роки! Знову груба десятка, зiткана на саморобних ткацьких станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене тiло. До нiг були прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi з гумових камер. На жiнках парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту.
Коли на дорогу вийшла невелика група полiцаїв, поблискуючи нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко вiд мiста полiцаї зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали їхати до полiцiї.
– Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi є, – рудовусий кабанник, часто клiпаючи вiями, почав виймати iз пазухи ремiнного бумажника.
– Документи в полiцiї покажеш! – строго обрiзав кремезний полiцай.
– Пани полiцейськi. На бiса… тьфу, нащо, казав же ж той, нам та полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я, а ми собi з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам не гiрко, – простягнув волохату руку з акуратно складеними «українськими» карбованцями.
– Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За такi дiла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! – закричав на кабанника, i той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi i документи.
Хтось iз полiцаїв не витримав, весело пирхнув, i кремезний косо подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх.
«Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть». Вiн зашушукався з iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих пальцiв переходили в його руку, i вiн навмисне довго перелiчував грошi, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронникiв.
Бiля мiста їх перепинила варта.
– Куди товар вiдправляєте?
– До добрих покупцiв.
– Пiдходящий?
– Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть.
– Пощастило вам.
– Аякже! Дав бог копiїчку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуляємо добре. – Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав же ж той, вони випити не дурнi.
I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцiї прошепотiв:
– Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'ї. Через п'ять хвилин поїдете собi на ярмарок.
– Спасибi, пане полiцаю, – розтягнув рот в широку посмiшку.
– Носи на здоров'я.
Пiдводи в'їхали в двiр полiцiї Вартовий, стоячи на ганку, лiниво подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiцаї увiйшли в гараж – занепокоївся:
– Хто там порядкує? – насторожено гукнув.
– Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш – свої. Привезли тобi подарунки, – поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до полiцая. – Начальник ваш у себе?
– В кабiнетi сидить.
– Скажи, що приїхали до нього iз важним пакетом, – утомлено позiхнув Пантелiй i пучкою перехрестив рота.
– Зараз скажу.
I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв – утiкайте швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на ходу скочив у кузов.
З будинку полiцiї уже бiжать полiцаї, i Пантелiй, спираючись лiктем на кабiну, б'є довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всiх закутках подвiр'я.
Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибоїстому бруковi, обминають пiдводи з кабанниками, якi з усiєї сили перiщать батогами коней, i Пантелiй, смiючись, весело кидає їм:
– Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.
Але тим, видно, не до ярмарку – женуть коней подалi вiд базарної площi i зникають за крутим поворотом…
На узлiссi заправили машини, закурили.
– Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову. Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви думаєте? – допитливо поглянув на партизанiв Пантелiй.
– Можна й круга дати, – погодилися. Чому було не погодитися пiсля доброго нападу? – Дорогу ж добре знаєш?
– З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! – вийняв iз рота люльку.
– Ти й до своєї дiвчини з зав'язаними очима ходив? – поцiкавився Слюсар.
– Нi, вона у мене така красива, як весна, – погляду не одведеш.
Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигадає, але вiн неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив:
– Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна – приїдете до мене i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на горiлку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! –
