рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там i ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних, простять земляки.
Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню губу i похмуро мовчав…
Сестра йому заважала. Без неї вiн знайшов би, де прикласти руки, – йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рiшучостi, вiн прощається зi старим i прямує назад на своє подвiр'я.
– Ви стережiться, дiти. Щоб Варчук не побачив, – навздогiн кидає Полiкарп.
Узяли з собою трохи пшеницi i вночi попрямували на пасiку Марка Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли вранцi побачили бiля пожарища старого пасiчника. Вiн поцiлував, приголубив дiтей i кинувся готувати снiданок.
Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i сестра радiсно лягли на землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло їх у далекi свiти.
– Поснули дiти, – нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сiткою обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю i знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i обережно пiдiйшов до дерева, що дзвенiло бджолиним приглушеним спiвом. Ножиком перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без рiйницi, обережно понiс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика.
«Вiйна – вiйною, а бджола – бджолою. Може, як буду живий, повернуться нашi, то хоч ложкою меду почастую», – скорботними очима оглянув пасiку: усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь причаїлась бiля дерев.
XXXIV
На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла зону «рейхс-комiсарiату України» вiд «Транснiстрiї», загiн Тура витримав короткий, але гарячий бiй.
Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землi. В блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi темнi пагорби чорнолiсся i з пiвсотнi хат, що, прищулюючись до рiвних вулиць, перелякано бiгли в долину.
Першi пострiли злилися з грiзним рокотом, а коли грiм затих, приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина стала схожою на частi виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i вiдчуття небезпеки, неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i смертi.
Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних постатей, що бiгли з гвинтiвками наперевiс до рiчки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на другий берег, i кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу смугу, а потiм притиснув її до землi. Нiна i собi побiгла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши вузлом на потилицi обважнiлi коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тiло, короткими вилясками торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою, туго процiджували гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де причаївся ворог, той столапий ворог, що вбив її матiр, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.
Без гвинтiвки, з голими руками, дiвчина бiгла назустрiч бою. Хтось ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузi i обома руками притис до грудей гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з напiвдитячими рисами воїна, вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись, кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому наївнi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали, як розтає на сонцi молода крига.
– Нiно, Нiно, це ти? – попробував i не змiг пiдвестися. Вiд цього усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта сила. – Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину, за Сталiна… Документи передаси. Документи – вони у мене… Чуєш, Нiночко, сестричко?..
– Ти ще виживеш, Петре, – ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.
– Нi, – примружився. – Я вже холону, умираю. Прощавай, Нiно. Поцiлуй мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене… Ти ж сестричка моя.
Рука упала з грудей, побiльшала чорна пляма навколо серця, тiло, розводячи траву, ставало довшим i зрештою, пiсля короткого зiтхання, несподiвано завмерло. Наступний спалах блискавицi покрученою лiнiєю засвiтився в очах, але уже не здригнулись повiки, не затремтiли чорнi нерухомi вiї.
Охоплена жахом, неспинним натиском слiз i непохитною мiццю, вона забула заплющити очi партизановi, схопила гвинтiвку i, на ходу заряджаючи її, кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. I пiсля першого пострiлу, що боляче обiзвався в плечi, розум почав контролювати думки i рухи. Око, наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в безперестанних спалахах швидко вибирало хитку цiль, пальцi тiсно охоплювали затвор i курок.
Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв по травi, за-шкварчав по нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад, i розгарячений боєм Тур мало не налетiв на дiвчину.
– Нiно, це ти?
– Я, товаришу комiсар, – голос її став чомусь винуватий, а гвинтiвка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докiр, але нехай попробують у неї забрати зброю – самому комiсару не вiддасть.
«I не має вiн права забрати», – самiй стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.
– Хто ж тебе у бiй посилав?
– Сама пiшла, – твердiше промовляє, перекидає гвинтiвку на плече, мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь.
– Молодець, дiвчино, – погладив невеликою рукою по мокрих дiвочих косах. – Спасибi тобi! – I вiд цих простих слiв скочується з плечей Нiни частина непомiрного тягаря i болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.
В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка i навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський лiхтар, освiтлювався зсередини синьою грозою.
На свiтанку їх перейняла варта загону iменi Ленiна, i незабаром оброслi, худi, почорнiлi i голоднi партизани кинулись в мiцнi обiйми товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi дрова, запарувала на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала їжа i на запалих щоках сiяла радiсть.
Пiсля перших невiдкладних турбот Созiнов знайшов Нiну в землянцi Соломiї i спочатку не пiзнав милого обличчя. Воно, просвiтлюючись жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс, а смiливi сiрi очi стали тепер сумовитими. Потрiскались до кровi неяркi губи, куточки їх опустилися вниз. Не змiнився тiльки розмах крилатих брiв i гордовитий дiвочий стан.
Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i вiн зразу зрозумiв, що тепер їй нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'ятi матерi. Навiть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тiльки очi зразу ж потьмарились, видаючи усi почуття.
– Як, Нiно, влаштувалася? – запитав, сiдаючи на кругляк.
– Умовила Соломiю, що будемо разом у пiдривнiй групi. З здивованням помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б, щоб його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а змiцнило її. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в її сумовитих великих очах.
– Добре. Нехай щастить тобi на новiй дорозi, – вийшов iз землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина.
«Уляжеться горе – i молодiсть вiзьме своє. Тiльки твердiсть погляду залишиться довiку», – наперед угадував, якою буде Нiна пiсля того, як зарубцюється душевна рана.
