приєднаються iншi – закономiрно i мiцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потiм i рубцi вiдслоювати вiд живого болючого тiла, робити менш примiтними.
В iнших умовах, може, її горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б надовго дiвчину iз звичайної колiї, але тепер життя вимагало вiд неї повної напруги, вiд якої не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi…
В глухих лiсах поховали Докiю. Недалеко вiд свiжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли точно на пiвдень, в надiї наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми, поту i пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий i постарiлий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тiльки невблаганне одне:
– Вперед, партизани! Вперед!
I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з бiльшою тугою пригадуючи своїх дiтей.
– Не треба, дядю Дмитре, – просився хлопчик, а сам iще мiцнiше притулявся усiм тiлом до командира.
Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що вiз в бiдонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока. Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих баклаг. Потiм рештками живлючої рiдини заповнили баклаги, щоб можна було пiдтримати сили найбiльш знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура:
– Вперед, партизани! До своїх!
Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в години перепочинку не вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу проводив у змiцненому ар'єргардi.
«Двожильний», – дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома iз нiг.
– Вперед, партизани!
Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, –але треба було йти – i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось болюче тiло, не так палало i нило.
Свiтлої мiсячної ночi їх наполохав якийсь дрiбний i частий перестук. Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав наближатися, ритмiчно i легко.
I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено i гордовито, трохи боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить – i кози, осiдаючи назад, метнулися б у протилежний бiк, але їх зразу ж пiдсiкли влучнi кулi.
Вперше за цi днi партизани добре поснiдали. Хай було безхлiбне, безсiльне, але м'ясно.
XXXII
Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними женуться. Пiсля полудня всi виразно почули на широкiй лiсовiй дорозi позад себе гудiння машини. Спочатку ар'єргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли, що позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят, але, цiлком зрозумiло, було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив розбити загiн на двi частини. Одна пiд його командуванням буде стримувати фашистiв, друга частина i родини партизанiв на чолi з Туром якнайшвидше пiдуть на зближення зi своїми.
– Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, – кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.
Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнiв, групи.
– Чи є сила в партизанiв? – грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи всiх бiйцiв.
– к, товаришу командире, тiльки в животi нема нiчого, – жартiвливо вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився.
– То дарма – живiт не воює. Уколошкаємо фашистiв – i харчiв здобудемо. Якi там у книзi меню написанi? – звернувся до Меля.
– Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, – з готовiстю вiдповiв кулеметник.
– От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибирає, а я порося iз хрiном.
I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх. Навчившися в тяжкi хвилини стримувати, заховувати свої почуття вiд людського ока, Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати своїм друзям, щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжає тiло людини. I це почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн нi на хвилину не сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде боєць назустрiч iще нiким не розгаданiй межi, де стикаються життя i смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань, прекрасно зрозумiє пiдiбране духовне i фiзичне напруження всього органiзму, який у звичайних умовах не витримав би i частини такого навантаження, чудово зрозумiє вiдчуття близькостi вiрного плеча товариша, на яке надiєшся i якому вiриш; добре зрозумiє силу настрою, що гартує нас, а не пом'якшує, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньої рiзкостi обгострює розум, який iз найнепомiтнiшої деталi блискавично робить єдино вiрний висновок. Тому-то бувалi воїни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi думки, навiть передчуття, а вмiють i розважити себе, круто повернути настрiй. А впору сказане добре слово перед боєм – це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. I, наливаючись хвилями глибокої любовi i до своїх воїнiв, вбираючи очима суворi, почорнiлi обличчя, вiн тихо продовжує:
– Нелегкий бiй чекає нас, товаришi партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лiсу, де ви будете лежати, – це значить найдорожчий шматок усiєї землi. Ну, так, як серце в людини… Бажаю вам всiм удачi i життя. Хотiв би поцiлувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнiмемось, поцiлуємось.
I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком оволодiває одно – зустрiч iз ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу, маючи на метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк вiд групи Тура, по- друге, триматися на фланзi, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру…
Пролунали першi пострiли, зашелестiли вiти, далїко в просвiтках заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч од нього.
«Певне, в липу попали», – мимохiть вiдмiчає розум, i в цей час око помiчає приплюснутi каски, що розпухлими грибами виглядають i рухаються помiж листям.
– Отут залягай! – наказує Мелю, показуючи на крихiтну, як човен, улоговину.
Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикрiплена саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок «Максима» i зараз же лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обiйти збоку i вдарити в спину.
Першого сiромундирника знiмає Пантелiй Жолудь. Неначе граючись, пiдкинув автомата до плеча i зараз же вiдсмикнув його, для чогось дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i сам вiн був досвiдченим стрiльцем, часто вражала вправнiсть парубка, що, здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував.
Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними шумами зеленосинє повiтря, i перелякана луна уже не встигала озиватися позаду слiпучого березняка. В пам'ять найбiльше врiзається перший пострiл, а потiм уже не помiчаєш, коли все навколо тебе починає двигтiти i ахкати. Здивувати може не збiльшена сила вогню, а раптова тиша.
Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе закипає брудносiрим мiсивом, що виповзає з усiх шпарин лiсу. То бiжить нове поповнення, яке почало було ширше розтiкатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже – це розумiв добре – вiдступати не було можливостi. Слiдкуючи за своїми братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через хвилину
