Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу, почула, як її окутує, приголомшує острах, притупляючи бiль. Перестала плакати, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про брата i сестру, розказану Андрiєм iще перед вiйною, i глибока повага до нього охопила усе її натомлене тiло.
– Сядьмо, Андрiю, – промовила не тому, що їй хотiлося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово.
– Ти що? Втомилася? – зупинився, обертаючись до неї лицем, i поклав долоню на плече сестри.
– Hi.
– Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, – ледве не вирвалось зiтхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. «Бiдна вона», – зi зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався i придивлявся до лiсу. Частiше почав зупинятися, нарештi нерiшуче застиг на невеликому зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився.
– Андрiю, чому ми не йдемо?
– Почекай, – поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги.
Над низько спиленими пнями пiднялася вiнками буйна памолодь, пахло нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А далi темнiли лiси, важкi, настороженi, нерозгаданi. Праворуч тьмяно просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали темнi гiллястi дерева.
Андрiй прилiг на землю, але лiс – не поле: вiн заслонив усе небо, загратував його чорними стовбурами.
– Заблудили, Андрiю?
– Заблудили, – неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка сестру. Але вона навiть словом не дорiкнула йому, тiльки стала бiльш зосередженою, мовчазною. I за це похвалив її в думцi.
Мовчки минули зруб, увiйшли у високий берестовий лiс. I раптом зупинився Андрiй, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звiдти хвилею пiдносився солов'їний спiв. Здавалось, уся темрява була по вiнця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподiваними переходами вiд звуконаслiдування iншим птахам до неповторного срiбного кування, сопiлкового турчання, могутньої хвали життю i завмираючих зiтхань.
– Пiшли! – швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. – Так спiвають солов'ї тiльки на Липовому бортi.
I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги i майже бiгцем пустився вперед. Чим скорiше наближався до поля, тим бiльше охоплювала тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном?
Починало блiднути, попелiти чорне небо. Вiд поля загудiли нiмецькi машини, почулися пострiли, а лiс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.
– Нема тут нашого батька, – нарештi вiдповiв на нiме запитання сестри. – Пiшли, прорвалися партизани з кiльця.
– Андрiю, що ж робити? – поширились очi сестри.
– Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять.
Завернули назад. До болю напружував мозок i не мiг знайти нiякого виходу iз велетенської пастки. Прокинувся передсвiтанковий вiтер, зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси.
Бiля корiння, у зморшцi розлогої дупластої липи, тiсно примостилося, збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко вiд них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихiд – заховатися в дупло…
За цi три доби вони бачились тiльки вночi. Кiлька разiв повз них проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв, потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси.
пли дiти за цей час лише молоде липове листя, лисички i щавель. А замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли, i на них з'явилася шорстка насiчка, яка буває на рашпелях.
Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла – так охляла i знесилилась, а коли Андрiй обережно опустив її з рук на землю, вона похитнулась i опустилась на траву.
– Нiчого, Андрiю, воно пройде, – промовила тихим жалiсним голосом.
– В тебе щось болить? – сiв бiля сестри.
– Всерединi млостить.
– Це вiд недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе поставить на ноги.
– I медом нагодує? – зразу пожвавiшала дiвчинка.
– Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попоїсти – теж добре. Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно i легше буде, – допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи її, тихо пiшов по травi.
Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом, виринали в прорiзах вiт i огрiвали дiтей своїм надiйним добрим сяйвом…
Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка Григоровича, i Андрiй не пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати помiж обпаленими деревами стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики, в яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та комашня. Прямо на землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спаленої хати.
– От тобi i поїли меду, – опустилась Ольга на землю.
Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але нiде й слiду чоловiчого не знайшов.
«Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах – i не зумiти заховатись од ворога», – вiйнула утiшна думка.
– Пiдемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. I зерном можна пiдкрiпитись.
Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на дiтей. Страшна руїна розкинулась перед ними.
Кiлька хат, неначе свiжi домовини на кладовищi, пiдiймались над безкраїми чорними просторами. Подвiр'я i вулицi були засипанi попелом, вугiллям, бiлим снiжком пуху. Обгорiле дерево i цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на другiй колихалось зело i помiж листом несмiливо виглядала невелика грушка або молоде, все в бiлому пушку, яблуко.
I нiде нi тiнi людської.
Згорiла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвiттям, зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею.
Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони повечеряли вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки.
– Дiтки, чиї ви? – враз неждано обiзвалася темiнь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дiдок з маленькою сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав у ньому Полiкарпа Сергiєнка: так страшно змiнився, постарiв чоловiк.
– Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, – привiтався Андрiй.
I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i пiдiйшов ближче до них.
– Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де ж батько ваш? – притишив голос. – Не знаєте?.. А нас бачте, як пiдрубали. До билини все спалили. Iще людей усiх не встигли поховати… Вовки у село заходять – ласують убитими. I мою стару убили, а дiти врятувались, – i знову протер очi чорними тонкими пальцями.
– Дiду, а де наша баба? Живi? – запитала Ольга.
– Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.
– А тiтка Дарка?
– А тiтку Дарку вбито. Люди її – хворiла вона дуже – у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з
