XXXV
Дмитро прокидається вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi, начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче пiдвестися, але тiло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим i болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубiв, десь позаду ковзнувся промiнь – посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи свiтло, нахиляється осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розумiє, що вiн нiчого не чує. Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак – жодного звуку. Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так приголомшує його, що вiн на мить заплющує очi, а потiм всiм тiлом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю. I знову пiдвiвся, i знову упав.
Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не може втихомирити непокiрної вдачi. Страшним ривком виривається iз обiймiв Слюсаря i, почуваючи, як розповзається обважнiле болюче тiло, трiщать i ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i холодну безвiсть.
Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою напiврудою, напiвсивою борiдкою.
«Лiкар», – догадується i впивається очима в папiрець. Великими лiтерами на ньому старанно виведено:
«Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар Булгаков».
I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице стає незмiрно прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дякує лiкаревi, i тепла повiнь, що заливає Дмитра, зменшує болi i стукiт в головi.
«А може тiльки заспокоює мене?» – майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолi, роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лiкаря зразу помiтило змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi припухлих зморщок. I знову рука простягнула папiрця:
«Усе буде добре. Чуєте ви, ведмiдь упертий».
I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому, зведеному судорогою обличчi Дмитра.
Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi, вiн побачив, як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан i зупинився недалеко вiд лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя.
«Невже це Шевчик?» – раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружує зiр, щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. «Еге ж, це вiн».
Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки окреслили невеликий рот.
«Немало, Григорiю, ти горя хильнув», – iз жалем подумав, не спускаючи подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав смерть Софiї та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув.
Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов до нього, опустився на колiна, обережно мiцною рукою доторкнувся до розслабленої припухлої руки.
Лiкар знову подав папiрець, i Дмитро кiлька разiв прочитав: «Вiн врятував i вас, i ваших друзiв».
Погляди Григорiя i Дмитра зустрiлися. I це була зустрiч не давно минулої молодостi, а важких загартованих рокiв, рокiв найтяжчих випробувань, що спопелили усю дрiб'язковiсть душi, поглибили чуття, навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обоє не змогли б розповiсти про свої чуття, але допитливому оковi про них говорили i їхнi безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий спокiй, що розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi.
Отак вони знову стали друзями.
Через два тижнi Дмитро поволi, заїкаючись, почав говорити, а потiм вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю i болем вiн слухав розповiдi Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки їх чотирьох i встиг врятувати Григорiй Шевчик, що став командиром пiсля героїчної смертi Федоренка.
– Нацiоналiсти, сукини сини, вбили, – розповiдав Дмитровi. – Iз оточення ми з боями вийшли до так званого «дистрикту Галiцiї» i попали в друге оточення – бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть – об'явили, що ми загiн батька Федора, i подалися знову на Подiлля Коли ж розгромили фашистiв у двох районних центрах, «щирi» зрозумiли, що то дiє партизанська рука, i кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх… Уявляєш собi, в одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його… Одужуй скорiше, – i, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвiта.
XXXVI
Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов до лiсового озера. Тихо шумiв шершавий вузлуватий очерет, на водi пишно розцвiлися бiлоснiжнi лiлеї; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися мальки i кидалися врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга тiнь крапчастої щуки. Бiгли i зникали у зелених берегах пухнастi хмари; зiрчастi плетива горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, i тривожний чаїний плач злiтав над розквiтлим осоконем.
Поруч, на прогалинi, що колись оралася, засiвалася, тепер пiднявся високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита
«Скоро засiємо тебе, ниво! – усмiхнувся, пригадуючи схвильованi слова Григорiя про подiї на Бiлгородсько-Курськiй дузi. – Україну вже звiльняють. Україну!»
Хотiлося ще раз на самотi пережити це радiсне повiдомлення Хотiлося скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бої, пiти назустрiч своїй великiй армiї. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна i щаслива, пiдiйметься з попелу i руїн, iще в стократ дорожча i могутнiша, i на здичавiлому полi закрасується золотий колос, i в нових хатах загоряться вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти.
При згадцi про дiтей тяжко занило серце. Скiльки вiн думав-передумав про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт.
«А живе чоловiк. I як ворога громить! – майнув перед очима образ Григорiя. – Iншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе iз каменя збитий».
Повага i приязнь Дмитра усе бiльше зростали, коли вiн знайомився з бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група, яку очолював iнженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано – на висадження мосту стiльки-то треба, на водокачку – стiльки-то.
«А ми не вмiли шанувати добро. На одну школу двiстi кiлограмiв вгатили».
Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.
Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи помiж деревами золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге повiдомлення, i добре стало на душi, немовби отой гарматний грiм уже перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля.
– Товаришу командире, покуштуйте яблук! – до нього, обнявшись, пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар, Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець.
Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. I Григорiй тiльки головою похитував:
– Коли в тебе, Дмитре, всi такi партизани, то з ними можна землю перевернути.
– Не хочу перевертати. Хай собi i далi крутиться навколо сонця, – несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував: – Так, всi такi… були…
Пантелiй звернувся до Дмитра:
