легко скочив у кабiну першої машини.
Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй невелику колону. Вiра у своє вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно обмiрковував, обираючи своїми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що переходили межi ймовiрного.
«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по- партизанськи – значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище. Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» – любив повторяти в гуртi своїх товаришiв.
Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутнє йому яскравiше уявлялося на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв i випробувань лише блискавично вбирає у себе розрiзненi картини, несистематизовано кидає в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам стає дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують нас у зимовi днi.
Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб стоїть, розбитий грозою, почорнiлий в серединi, а не засихає – на вузлуватих гiлках шумує жилаве рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче птаство. Обережно спускає машину в яр i завмирає од несподiванки: насупроти нього, цiлячись iз автомата, стоїть Степан Синиця.
– Степане! Це ти?! – скакує на землю i бiжить назустрiч молодому партизановi.
– Пантелiю Iвановичу! Звiдки ви? Де ж?.. А ми вже думали… – розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. – Дмитро Тимофiйович живий?
– Живий, Степане! – пiдбiгає Слюсар. – Звiдки ж ти тут узявся?
– Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся – фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить живе тiло. Варич був схопився за вичинену шкiру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар каже, що мiсяцiв два поноситься з раною.
– Значить, усе з'єднання тут?
– Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив пiдпiльний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях.
Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою слухав усi новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i Ольга, i сам собою не мiг нахвалитися в душi, що заскочив у яр.
«Як зрадiє Дмитро Тимофiйович, коли привезу йому таку звiстку, – i усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. – їй-право, ти, Пантелiю, молодець…»
Чим ближче вiн пiдходив до табору, тим бiльше зустрiчав знайомих партизанiв, обнiмався, цiлувався, жартував i обростав живим рухливим коловоротом.
– Пантелiю, це ти!? – здивовано застиг на мить дiд Хмара, що саме сокирою тесав деревину.
– Нi, не я, дiду Хмаро.
– Звiдки ж тебе принесло?
– Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не знаєте мене!
– А як там жити, в раю?
– I не питайте: погано. Горiлки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна – голови в янголiв дуже тендiтнi, вiд диму зразу ж мiгрень нападає.
– Що то воно за хвороба?
– Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а далi обидвi разом.
– Ну, здоров, здоров, – пiдходить дiд з сокирою в руцi i автоматом за плечем.
– Здрастуйте, дiду, – мiцно стискають один одного в обiймах. – Еге, у вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?
– Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий?
– Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не знаєте мене!
– Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось.
– Дiду, а горiлкою почастуєте? За таку новину я б з-пiд землi дiстав би.
– Ой, чiпок нещасний.
– Хiба чiпок буває нещасним?
Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька партизанiв пораються бiля вiдкручених частин сорокасемимiлiметрових гармат, що були на пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети, стволи, замки. Бiля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалiк од неї, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв.
– Товаришу комiсар, прибув у ваше розпорядження! – молодцювате, по-вiйськовому дає честь i завмирає, не спускаючи радiсно смiхотливих очей iз невеличкої рухливої постатi Тура.
«Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм партизанам повинно бути прекрасно, – неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. – Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армiя уже визволяє Україну, скоро хiба так заживемо на вiльнiй землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи».
I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна група СД на широкому сiльському майданi вiшала його матiр i сестру.
Навiть сльози не проронила перед стратою Вiра Жолудь. Зосереджена i побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до грудей i твердо промовила до односельчан:
«Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелiєм, передайте останнє моє слово: – Бий, сину, фашистiв, до останку їх винищуй!»
Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у своє село.
Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i їхнє свiтло тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не- виключених моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi.
В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй кiмнатi.
Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами, вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола…
На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй, наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед.
Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй повiшених, пiд'їхав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до лiсової дороги, порiзаної вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину i попрохав товаришiв:
– Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не болiло їм. I Лазорко в напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя.
