подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрiлювати. Нi, ведуть далi… Це засипають убитих.
Вдарили пострiли. О, навiть не довели. Розстрiлюють серед дороги.
Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, i вартовий, – чи це, може, здається? – перегинаючись, осiдає на землю, випускає гвинтiвку iз рук. Знову лунають пострiли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволiє, чи й справдi чує суворий голос Дмитра?
Iз землi теж пiдводяться люди, яких вона вважала мертвими, i кудись бiжать.
– Нашi, нашi прибули! – чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять i радiсть i сльози. – Югино! Нашi прибули! Нашi! – цiлує її вуста, i сльози пересмикують обличчя молодицi.
– Югино! – охоплюють її дужi руки Дмитра. – Югино, де мати, дiти?
Вона навiть не пам'ятає, що говорить. Тiльки Дмитро зразу ж кудись вiдбiгає, а її якийсь партизан бере за руку, пiдводить до приглушених машин, пiдсаджує в кузов, звiдки вже тягнуться до неї вогкi руки Катерини Прокопчук.
Нашвидку вiдкопали напiвзасипану яму, i Дмитро першою з острахом побачив Марту. пї очнi западини були засипанi вогким, тьмяно мерехтливим пiском. Пiсок густо притрусив i хвилясту лiнiю кровi, що з лiвої скронi покрутилася над вухом i зникла десь на шиї, прикритiй розсипаним волоссям. Помiж обвуглених губiв м'яким синюватим сяйвом iскрилися чистi зуби, а руки, сплетенi на грудях, неначе притримували неживе серце. Обличчя було строгим i задуманим. Тiльки навскiснi двi борозенки, що, звужуючись, спускались з лоба до надбрiв'я, вiдтiняли печаллю її риси.
Дмитро нахилився до могили, востаннє поцiлував Марту ї вiдчув на своїх устах кiлька вогких пiщинок.
Його мати, невелика, задумана, рiвно лежала бiля стiнки ями. Увесь в неспинному трепетi, вiн руками позмiтав пiсок з її обличчя, заправив пiд хустку чорнi, з сивиною, пасма волосся i, охоплюючи руками легке тiло за ноги i шию, понiс його, притискаючи до грудей, в тривожний свiтанок. Так, певно, колись i мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли вiн був дитиною. Напiвзаплющенi очi матерi, поблискуючи вузькими смужками бiлкiв, спокiйно дивились на сина, i так само спокiйно бiля її закривавлених уст невеликими зiрочками вгнiздились скам'янiлi зморшки, її смагляве чоло тепер просвiчувалось восковою блiдiстю, i тому рiзкiше окреслювався некрутий вигин чорних брiв.
«Прощайте, мамо, дорогi мої. Так i не прийшлося вам дожити до радiсної години – стрiчати день людського свята. А скiльки думалось про це, коли просвiтки заповнювали всю душу… Уже i вас нема, i Марти нема, може i дiтей нiколи не побачу… Чом же ви, мамо, не дочекались мене?»
Сльози падають на зморшки матерi, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. I мiцнiше притуляв до грудей спокiйне холодне тiло, свою рiдну матiр. I не чув, як м'якшали у нього складки бiля роту, м'якшало усе тiло, як вiн увесь поринув у своє горе, i воно тепер без перешкод непомiтно старiло його обличчя, вплiтало суху сивину, i то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брiв. Сам подав матiр у кузов i тихо скомандував:
– По машинах!
Незабаром мiцнiше задвигтiли мотори, i партизани помчалися назустрiч свiтанковi. Бiля кабiн стояли з гвинтiвками або автоматами напоготовi тi, хто мав нiмецьку форму, а решта причаїлася на днi машин.
Позаду, у мiстi, збiльшувався гамiр i стрiлянина. На сходi ж, над лiсом, заграли передвiсники безсмертного сонця.
XXXI
Нiну силомiць вiдтягнули од матерi. Забилася дiвчина в дужих руках, напружилась усiм гнучким тiлом i знову кинулась до ями, яку поспiхом засипали партизани. Лiктями i пальцями розгребла могилу i припала до холодної голови своєї рiдної. Тепер пiсок щiльно забив Мартi уста, i тому її обличчя набрало бiльш скам'янiлого виразу. Кiлька мускулястих рук схопило дiвчину, i як вона не вiдбивалась i не голосила, рвучи на собi волосся i одежу, понесли до машини. Невблаганний час пiдганяв партизанiв виїжджати якнайшвидше.
Тiльки тепер дiвчина зрозумiла, що таке смерть. I ранiше не раз чула похороннi дзвони, бачила, як проносили вулицями важкi домовини, бачила, як ховали у братськiй могилi червоноармiйцiв; зрештою смерть в днi окупацiї щоднини гостювала в селi, стискала пiдступною тугою дiвоче серце, але ця страшна гостя нi разу не переступала їхнього порога, i тому уява про неї була неповна. Так неповно, душею, а не фiзично, ми вiдчуваємо бiль близької людини.
Охопивши руками голову, Нiна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слiв утiхи, скидаючи з плiч нервовими рухами чиїсь жiночi руки. Вона хоче, щоб нiхто не чiпав її, бо вiд цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у ранi.
Якi слова можуть утiшити, коли нема, нiколи бiльше не буде матерi, її вiдради, любовi i в якiйсь мiрi за останнiй час старшої товаришки. З одного погляду, з одного пiвслова її могла зрозумiти тiльки мати. I от бiльше не побачить… живої. А дорогий образ, такий сумовитий i рiдний, неясним контуром стає перед очима. I дiвчинi бракує повiтря, i запухають почервонiлi од слiз повiки, а всерединi палить млосний, недобрий вогонь.
Зацiпенiлий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподiванi образи й видiння i раптово розмелює їх на чорнi клуби пилу або вганяє в землю…
Яке то було щастя! Восени, в недiлю ранком, вони завжди ходили в лiс по гриби. Нахилиться мати над нею:
– Вставай, доню, час iти.
За вiкном в блiдосиньому небi плещеться зiрка, на лавi стоять плетенi з червоної лози кошики, накритi бiлим шорстким полотном. На столi шумовинням грає у кухлях парене молоко.
– Нi пуху вам, нi пера, – скаже тiтка Дарка, i мати всмiхнеться доброю, трохи зверхньою усмiшкою.
Росистими городами вийдуть на колгоспне подвiр'я, де бiля стельмашнi бiлiють новi, iще не вкованi залiзом вози, а навколо пахне анисимiвка, пепiнка, червоний джонатан – сад розрiсся, як гай. А мати її працює в садово-городнiй бригадi.
I неодмiнно їм дiд Терентiй винесе на дорогу доспiлих яблук i грушок.
– Спасибi, дiду Терентiю, у нас свої є, – скаже мати, здоровкаючись.
– пж, поки рот свiж, а як зiв'яне – i сова не загляне, – роблено хмуриться. – На гриби старого попросиш…
I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда Терентiя, нi саду – усе, усе винищує проклятий фашист.
I вже ця згадка про людовбивцiв є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнiм буттям…
Чиїсь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тiльки її матерi. I дiвчина з подивом одводить свої пальцi вiд очей. Бiля неї порається, теж заплакана, Югина.
– Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi… iз тої, що поздирали душогуби iз нас.
Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати iз грудей. I знову заливається плачем, але не вiдкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще бiльше нагадують образ матерi. I в гiркотi холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.
Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли, а потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав:
– Проскочили.
Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова.
Непомiтно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до неї
