«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстрiляють не ранiше, чим вдосвiта… Треба прорватись! Попередити!»
I вiн майже бiжить, наздоганяючи партизанiв.
– Товаришу командире! – чує бiля себе голос Пантелiя Жолудя.
Дмитро не помiчав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.
– Що скажеш, Пантелiю?
– Та нiчого. Невесело на душi, товаришу командире.
– Знаю, Пантелiю. Крiпися, партизане! – важкою рукою сперся на плече парубка…
На свiтанку в невеликому лiсi зiбрав Дмитро на нараду похмурих од горя i втоми партизанiв.
– Товаришi народнi месники! – тихим мiцним голосом звернувся до них. – Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить – самi знаєте… Колись, у першi днi життя нашого загону, ми ухвалювали рiшення голосуванням. Тепер, коли нас тiльки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табiр, зробимо налiт на тюрму, чи нi?.. Хто за те, щоб напасти на мiсто, – пiднiмiть руки.
I здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсiм iнше ослаблення тiла. Аж освiтився, коли побачив, як пожвавiшали натомленi i заклопотанi обличчя партизанiв. Бiльшiсть iз них, мов змовившись, пiдняли обидвi руки.
– Добре, хлопцi! Тепер – вiдпочивати! – грiзно блиснули очi Дмитра в червоних пiдпухлих повiках.
Наказавши зразу ж Пантелiєвi Жолудю пiти в розвiдку, сiв iз Туром, обмiрковуючи план нападу…
– Так от, зараз же, поки не пiзно, скидай полiцейську форму, – суворо звернувся Пантелiй Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.
– Як скидай? А я в чому буду ходити?
– А менi яке дiло? Хочеш – у спiднiх гуляй, хочеш – у трусиках шпацируй – тепер тепло, нежитю не пiймаєш. Ну, скорiше менi виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревенi розводити.
– Так що це. насмiшка? – злиться партизан.
– Ну, ти менi не дуже. За такi слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!
– Iду до командира, – рiшуче намiряється iти Варич.
– Почекай, не спiши, – заспокiйливо кладе руку йому на плече. – Давай помiняємося вбранням, моє серце, бо менi у розвiдку iти. – От чорт! – лається Варич. – Давно б так сказав.
– Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобi не штани, а один пiдрив полiцейського авторитету.
I незабаром уже Пантелiй, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у мiсто. Природний партизан, надiлений безмежною хоробрiстю i силою, вiн завжди просився iти у найнебезпечнiшi мiсця, чуючи; як радiсно i злiсно тужавiє i набирає крицевої гнучкостi його тiло. Одно лише горе стояло на перешкодi – горiлка: якщо траплялася нагода, рiдко мiг Пантелiй проминути спокусу.
– Да, горiлка до добра не доводить, – погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарiкався пити, але при першiй зустрiчi iз чаркою забував попереднi грiхи.
У мiстi Пантелiй довiдався, що родини партизанiв знаходяться у лiвому крилi в'язницi, i почав вивчати усi пiдступи до проклятого мiсця.
Здавалося б, уже пора було iти до партизанiв, та Пантелiй почав блукати напiвмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок вiйськового коменданта, i не так будинок, як розчинений гараж, бiля якого стояло кiлька машин. Спочатку майнула радiсна думка – вибрати зручний час, вивести машину i, паном дiло, приїхати до партизанiв. Але потiм назрiв iнший план, i Пантелiй, переповнений гордовитими думками, поспiшив до своїх. Повернувшись у лiсок, вiн гаряче почав доводити Дмитровi:
– Менi дайте тiльки шоферiв, i я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..
XXX
Всi в камерi, прикипiвши до пiдлоги, чекали цього, але пострiли для всiх прозвучали однаково несподiвано i страшно.
Оту уявну лiнiю мiж небуттям i життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обiрвались останнi хисткi нитки просвiтку, i здалося, що не вартовий стукнув бiля дверей, а сама смерть стала на порозi.
– О-о-о! – схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи iз рук iржавi, вкритi кривавим потом грати. В її розширених очах не могла умiститися картина розстрiлу, хоча про це стiльки думалось- передумалось. Але неначе зрозумiвши, що вже нiколи не бачити їй своїх землякiв, якi стали стократ дорожчими i ближчими в часи лихолiття, вона беззвучно заплакала i забилася головою об вогку стiну.
Перед очима Югини на мить, вiддаляючись, проплив образ Докiї, i, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помiчає, що в страшнi хвилини думка i уява навiть неможливе можуть так наблизити, освiтити, як освiтлює вночi блискавиця загорнутий у темряву небокрай. I коли в її пам'ятi мимохiть ворухнулося слово «блискавиця», вона справдi побачила горобину нiч, розвержену синюватобiлим сяйвом. Як двi стiни, зближаючись, вирiзьбились зустрiчнi лiси, а помiж ними, у просвiтленiй до блакитi брамi, що пiдiйшла до самого неба, з'явився Дмитро. Дiти – вiдчувала – були в цих лiсах. Вiрилось, що Андрiй з Ольгою врятувались i, здалося, позад себе почула дзвiнкий голос: «Мамо, ми живi!» А як же Дмитро? I, наче чуючи її вболiвання, чоловiк пiдвiв голову, i вона не пiзнала його очей: такi були суворi, грiзнi, аж закипали у чорних чоловiчках лихi iскорки. Отакий вiн, певне, завжди буває в бою. I горе тому, хто стрiнеться на його дорозi – лише одним поглядом може навiяти жах. А їй хотiлось побачити його ласкавим, як у тi останнi днi, коли приїжджав у партизанський район… Невже бiльше не буде Дмитра? Нi, нi! Не так! Невже бiльше вона не побачить Дмитра?.. Невже дiти пiдходять до нього?..
Як пострiл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об пiдлогу, i в дверях стислися чорнi тiнi. Мигнуло свiтло лампи, першим у камеру увiйшов перекладач, за ним – гестапiвцi, а позаду – перекошений Крупяк. Не пiдводячи голови вiд паперiв, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рiвним голосом прочитав те, що було давно вiдомо кожному. Усiх жiнок було визнано за партизанiв. Коли було названо останнє прiзвище, пiдтягнутий фашист ступнув наперед i рiзко, з надривом, скомандував:
– Роздягайсь! Одежу скидати сюди, – показав пальцем на середину камери, – взуття – сюди! – пiдiйшов до стiнки рiвно, неначе маршируючи.
Смертельна блiдiсть заливає обличчя в'язнiв. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янiлi пальцi нiяк не можуть розстебнути гудзикiв.
Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спiдницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.
– Не треба, – вказує фашист пальцем на панчохи. I цi слова виводять жiнку з напiвзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках i кидає вороговi межи вiчi.
– Забирай! Забирай! Давись! Зi своїм проклятим Гiтле-ром. Щоб вас усiх розперло!
Дужий удар волохатого кулака вiдкидає її у потемнiлий од вогкостi i цвiлi куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жiнки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.
Шпалерами стоять гестапiвцi в коридорi, чорними тiнями загратували роздягнутих, в самiй бiлизнi, людей. Студена роса зразу ж опiкає ноги, i Югина тiльки тепер, за двором, помiчає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга бiла нога… Ага, то ж Катерина в однiй панчосi.
Висока зоряна нiч недосяжно розкинулась над головою. У небi двома рукавами вiйнув Чумацький шлях, а то iще є Великий шлях на землi… Колись уночi вона їхала на возi, а поруч iшов Дмитро, мовчазний, притишений, як лiтня година… «Невже iду до своєї смертi?» Наче болiсний крик виривається iз грудей. I швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за iншою, i неодмiнно в них бачила то дiтей, то Дмитра, то свою матiр, то Докiю, то батька, а потiм знову зразу усе наче обрiзало: «Невже iду до смертi?»
I раптом очi ослiпило примеркле сяйво двох куп пiску, що стиснули чорний отвiр. Бiля ями,
