українськi.
– Рiк народження? – гавкнув i подався наперед фашист, коли до нього пiдiйшла мати Олекси Слюсаря.
– Тисяча вiсiмсот вiсiмдесят п'ятий, – рiвно вiдповiла жiнка. I озвiрiлий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою i через стiл ударив жiнку важким кулаком.
– Треба говорити повнiстю: день, мiсяць i рiк, – пояснив перекладач.
– Партизанка?
– Нi.
– Брешеш! Партизанка! – затупотiв ногами Крупяк.
– Брешуть собаки та ви, пане начальнику, – вiдповiла тихим твердим голосом. – Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мiй i за мене вам вiдплатить.
В кiмнатi настає така тиша, що запiзнiлий удар по клавiшу машинки пролунав неначе пострiл. Зразу ж посинiв, вивертаючи очi назовнi, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно пiдвiвся навшпиньки i з розмаху, ребром долонi, з протягом до себе, рубанув жiнку по шиї. I Докiя з жахом побачила, як почала у Слюсар валом пiдiйматися шия, а потiм сильно, неначе вибух, в усi сторони бризнула кров. Пiсля цього спiтнiлий i розкуйовджений Крупяк та нiмецькi офiцери кожну жiнку мiсили кулаками. Дiйшла черга i до Докiї.
– Родичка Дмитра Горицвiта?
– Мати, – вiдповiла гордо.
– Он як! – неначе крiзь сон, чує свистяче шипiння, i не встигла одхилитися од тiнi, що заслонила свiтло, як їй на руку бризнули в червонiм шумовиннi власнi зуби i кров.
«Невже тебе земля прийме? – так подивилась на перекошеного полiцая, що i в нього здригнули i заховалися за вiями кривавоблискучi очi… – Не прийме вас, мiзерних покручiв, i нiхто вас не згадає на зеленому полi, де будуть очишенi од кровi протiкати рiки, i сонце огрiватиме яснi людськi очi, не лукавi i не злi».
Вона уже чула, як її тiло прощалося з землею. I не було на серцi нi болю, нi тривоги, тiльки усе ставало на диво легким i дзвiнким…
Проте бiльше не били – вивели в довгий коридор.
В камерi сiла на дерев'янi нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лiктi до колiн. Iще перед натомленими очима вiйнуло загратоване вiконце, що починало просвiтлятись, майнула чиясь чорна тiнь, а потiм це все вiдплило, вiддалилось у глибоку безвiсть…
От у недiлю сидить вона на призьбi, радiсними очима слiдкує за Дмитром, що зiпнеться на ноги i знов упаде на зелений морiжок. Потiм з натугою, опираючись на манюнi рожевi ручки, пiдводиться i такий поважний, ну прямо тобi невеличкий дядько, прямує в її обiйми. Торкнувшись її напрацьованих рук, чогось смiхотливо морщиться, i в чорних чоловiчках, за якими навiть бiлкiв не видно, вiдбивається промiнь веселого червневого сонця.
– Ти ж моє щастя, ти моє сонце ясне, – притискає свого одинця до грудей i високо пiдводить на руках, – рости великий!
Iз Великого шляху прямує додому її Тимофiй, високий, ставний, над лобом повис важкий русий чуб; степовим спокоєм 'i духом вiє од нього, тiльки глибокi очi якiсь сумовитi, начеб прожили значно бiльше, нiж усе гнучке i мiцне тiло.
I раптом через якийсь тривожний провал часу вона розумiє, що Тимофiй уже мертвий, навiки вiддаливсь од неї, а це шляхом прямує її Дмитро, а на її руках сидить Андрiй, дiловито перебирає ручками торочки чорної тернової хустки. Он i Югина наздоганяє Дмитра. Буйне склепiння Великого шляху звелося над ними, i так любо бачити своїх дiтей, простих та щасливих, що йдуть до неї, до матерi, з широкого щедрого поля.
– Тiтко Докiє, – хтось розвiває згадки, i вже вона чує бiль покалiченого тiла, тяжко вiддаляється вiд того свiту, де лежить її материнське серце… Для чого вiдiрвали од того видiння? Приходить невдоволення.
Чиїсь руки охоплюють її, вона з подивом i радiстю чує сказане, напевне не устами, а душею, дороге слово: «Мамо». Докiя пiдiймає вгору обважнiлi очi.
– Мамо, би про нього, про Дмитра весь час думаєте? Заплакана i якась просвiтлена, неначе сльози обмили, оновили її, бiля Докiї сiдає Марта. I мати, що ранiше, напевне, образилася б, почувши од неї таке, зрозумiла усе, що робиться в душi молодицi… Вона ж так любила, так любить її Дмитра!
– Про нього ж i про людей всi гадки, моя дитино…
I зразу вони зблизились, начеб вiк прожили разом. I в обох на очах з'являються сльози, добрi i чистi вiд того глибокого прояснення, яке проймає тiльки мiцних та правдивих людей.
– Про що не передумаєш, i найбiльше – про дочку i Дмитра… Отак, неначе й на свiтi не жила, а вже смерть встоїть на порозi… Пам'ятаєте, як до мене на Великдень пiдiйшов Дмитро?.. Ви тодi iз тiткою Даркою стояли.
– Пам'ятаю, дитино. Тодi ви разом у танець пiшли. Якої ж це спiвали, не пригадаю.
– I я забула, – зiтхнула молодиця. – Тiльки знаю, що так менi добре було, начеб з самим сонцем зустрiлася, – i провела краєчком хустки по очах.
– I вiн за тобою побивався. Та. от… – витирає кров на устах.
I вони, забуваючи про катування i смерть, так щiльно притуляються одна до одної, що кожна в своїх грудях чує стукiт двох сердець.
XXIX
Дмитро вiдчуває, як тремтять його губи, болять коренi волосся, i знову бiль усерединi натягується, як струна, i коли розiтнеться (це розумiє зовсiм ясно), буде небуття, темiнь. Уперше в життi з острахом вiдчуває, як можуть раптово старiтись, сивiти, умирати люди. Так, вiн зараз в цю мить старiє. А в його русий чуб починає вплiтатися сивина.
Нi! Вiн не може бути стороннiм спостерiгачем свого руйнування, старостi. То далi прийде, закономiрно, як пiсля лiта настає осiнь. А поки вiн володар свого тiла, i воно повинно коритися. Не для себе вiн, Дмитро, тепер потрiбний. Його життя iнших рятує. I неймовiрним зусиллям кожної клiтини тiла, кожною кровинкою вiн починає скидати iз себе той тягар. який у слабших людей може скинути тiльки тривалий, i то спопеливши частину тiла i мозку, час. Увесь у напруженнi, фiзичному i духовному, пiдсвiдоме розгадуючи ще не вивченi закони людської снаги, вiн спочатку почуває, як звично твердiють його холоднi уста, стягується розм'якшене обличчя i стає вiдчутним усе тiло. Тiльки ще нервово стрибають i заплутуються iскорки в його порiдiлому чубi. Поволi i вперто оволодiваючи собою, приводячи в строгу яснiсть думки, вiн одначе нiяк не може позбутися одного образу, що пригадався в лiсi, коли Хмара засмутив його тяжкою звiсткою. То був образ човна, що по саму обшивку вмерзає в льодах посеред рiчки. Тiльки весна розморозить його, теплою хвилею приб'є до рiдного берега на жовтий пiсок та на зелене зiлля.
«Iще твоя весна попереду», – хоче заспокоїти себе i вчуває фальш, бо ж – не маленький – розумiє, що йому не вирвати рiдних людей, сiм'ї iз лапищ смертi.
До болю закушує уста; до болю, вiдхиляючись назад, поводить усiм тулубом, знову оволодiває собою i пiрнає в роздуми. От тiльки чортiв човен десь аж iз краєчка мозку висовується…
«Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогiв тисячi, а в тебе шiстдесят партизанiв… А як ти тепер глянеш у вiчi бойовим друзям? Вони ж на тебе так надiялися»…
Позад нього гримлять артилерiйськi розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лiсах. Бийте, гатiть по ще теплому мiсцi!.. Звiсно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лiсах. Ну, от почнуть наступ. Пiдiрвуться один-два танки на мiнах. Знову зупиняться. Бо їм нiчого спiшити. А потiм почнуть обшукувати усi лiсовi закутки, палити, громити землянки, табiр… Чиї це слова: «У партизана тисяча дорiг, у фашиста двi: одна – в землю, в могилу, друга – на небо до чортiв».
Майнуло життєрадiсне обличчя Гоглiдзе i десь зникло за човном.
