– Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi.
Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь налягає на нього, i вiн чує, як всерединi струною натягується жорстокий, невблаганний бiль. Якась чорнота навiть починає ворушитися в мозку, i, неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумiє, що позад нього насторожено стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм.
От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерзає в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi… Андрiю, невже i ти не врятувався? А скiльки ж вiн просив: «Я буду iз вами, тату». Пожалiв, не взяв. От i пожалiв…
Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що мимоволi закриває обличчя великими вузлуватими пальцями… I матерi вже нема… А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела… Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час!
Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi, короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову iз темряви виринуть чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним для себе голосом вiн посилає попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а пiзнiше пiднiмає за собою усiх партизанiв.
пдуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям, м'яко пiдминають землю.
Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими – не посилювала їх луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись, блищали сумирно, як свiтляки.
З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'їнi хвилi, пахла доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий струмок.
I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи, почала пiдповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима вiд лiсової дороги до останнього шматка землi, що мав розмокнути вiд їхньої кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати своїх рiдних. Не мiг? Чи ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i, затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою надiї.
Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз.
– Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, – пiд'їхав Тур.
– Не сподiвалися. Зараз же їх треба зiм'яти. Веди пiших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.
I Дмитро дивується: розум його працює чiтко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дiї, швидкої i рiшучої.
I, чуючи, як мiцнiє його голос, скомандував:
– Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!
Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплює його тiло, а потiм сiче тiльки в обличчя. Над головою в'їдливо i тонко посвистують кулi; немов чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойдується, пересвiчується лiнiями трасуючих куль; вiє прохолодою вiд рiки…
I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки, тiльки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у нiй вiдкочується, швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi.
– ксть порядок! – кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий кулемет i веде свiй вiддiлок до загону.
Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег двi деревини, щiльно приєднали одну до одної. Дмитро перший провiв Орла через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою… Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань.
– Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте!
– Чого ж тебе лиха година погнала туди!
– Тягни скорiше! Ще й питає!
Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:
– Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп.
– Що, набравсь болота?
– Воно з кропивкою – попарить краще, нiж у банi.
– I чого б я смiявся з старших…
Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув мiцну шию.
Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром, заболоченi i лихi, поверталися назад.
– Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? – з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повiд. – Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то гола, як лисина.
– Гибле мiсце, – не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись понад берегом i зупинились, де вужчало болото – твердий зубець луговини клинцем врiзався в нього.
– Будемо звiдси кiньми перескакувати, – пiсля довгої мовчанки вiдповiв Дмитро кулеметнику.
– Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, – схвильовано промовив партизан.
– Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi – далi проскочуть. А нашi може i на той берег винесуть.
– Який жаль, – зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня.
– Жаль. Та зараз iншого виходу нема.
– Ех! – тiльки й вирвалось у Iванця.
Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня. Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi, виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк, дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег.
– Угробив свого, – хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'ється i стогне в баговиннi його дебелий кiнь.
Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi, перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало, немов умираючи. Тiльки берег затих – нi один партизан, крiм Дмитра, не промовив нi слова.
Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на своєму легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов до Дмитра.
– Прощайте, коники… дорогi нашi… – зiтхнув Олекса Слюсар.
Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! – обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив Орла. «Може перескоче», – зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у болото; розстелюючись i витягуючись, вiн минає навскiсну живу вервечку, вилiтає на середину болота i тiльки тут починає осiдати. Але, могутнiми стрибками звиваючись вгору, вискакує iз тванi i знову грузне, i знову виривається.
Ось уже берег. Iще кiлька стрибкiв! Та раптом Орел глибоко осiдає, iще звивається свiчкою на диби,
