– Перевiряй, хлопцi, ще раз зброю, щоб пилинки не було…
Увечерi танки почали стрiляти ракетами в лiси i незабаром в повiтрi закружляли лiтаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авiабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибiнь i аж потiм глухо розривалися.
Прориваючись iз оточення, ударна група погнала на мiнне поле отару овець. Засвiтилися рiдкi спалахи, прогримiли вибухи, вгору полетiло розвержене, покалiчене м'ясо. З жалiсливим криком заборсалася темiнь, неначе рiка, i новi розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану i залиту теплою кров'ю валку. За мiнним полем зав'язався бiй. Раптом прорвавши нiмецьку пiвденну лiнiю, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати її розведенi кiгтi. Безладний ворожий вогонь, нагнiтаючи коловорот гарячого повiтря, перехресними дорогами обрушився на партизанiв Дмитра, майже не зачiпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нiчнiй метушнi партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот.
Чималу панiку своєю несподiваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося пiсля перших трьох пострiлiв пiдбити танк. Коли приголомшений несподiванкою ворог почав опам'ятовуватись, пiдтягати свiжу силу, партизани проскочили крiзь широкi ворота, а загiн Дмитра, вiдступаючи назад, потягнув фашистiв за собою до лiсу, аж поки знову не зiмкнулися кiгтi оточення. Крива лiнiя оточення тепер позначалася рiзнобарвними огнями ракет.
– Маневр проведено блискуче, – пiдiйшов до Горицвiта Созiнов.
– Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, – похмуро вiдповiв Дмитро.
– Чому?
– Родини на нашiй шиї залишилися, чи нi? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки i ноги. Ти знаєш, як жива трава зв'язує плавця?.. Погане дiло.
– Може якось вискочимо? – хотiв розвiяти важкi думи Дмитра.
– «Якось» – дурне слово, – вiдповiв сухо i невдоволено. – Я ще на командирському розборi повернусь до цiєї операцiї. Завтра вночi ти будеш пробиватися iз Симоном Гоглiдзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглiдзе повинен i в самому пеклi знайти прохiд. А я залишуся тут iз штабною охороною i невеликим прикриттям.
– Може я замiсть вас останнiм вiдходитиму?
– Нi, потрудiться виконувати наказ! – Лихий, пiшов у темряву назустрiч дудонiнню i частим спалахам ворожих кулеметiв, що, здавалось, захлиналися власним огнем.
Боляче i досадно стало Михайловi. Коли б вiн був винен у цьому… На вiйнi, як на вiйнi – все буває. Кому потрiбнi твої переживання? Дiло потрiбне! I вiн швидко пiшов вiдводити з пiвдня першу рогу, щоб поповнити нею найрiдше прикриття на захiднiй дiльницi лiсу. Повз нього Пантелiй Жолудь мовчазно проносить щось важке i чорне.
– Що, вбитий? – пiдсвiдомо догадується.
– Вбитий. квген Свириденко. Не дочекався хлопець… – не договорює Пантелiй. Тiльки зiтхання вирвалось.
Созiнов механiчно здiймає шапку з голови, пiдходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий свiт зорi тьмяно освiтлює спокiйне обличчя партизана, нерухомi руки його широко розкинутi, до них м'яко торкається жива росиста трава. I враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надiєю, хвилюванням i острахом вiн припадає до бiйця.
– То годинник б'ється на грудях квгена, – скорботно в тишi лунають слова Пантелiя. – Час не спиняється, його не вбити ворогам.
XXVI
Нарештi пiсля впертої стрiлянини на пiвденному заходi одна за однiєю пiднялись три ракети.
– Проскочили, – полегшено зiтхнув Тур, пригинаючись до самої гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомiнке гiлля, налите прохолодою i росами.
Дмитро нiчого не вiдповiв. Отi червонi пелюстки, що облiтали i гасли в тривожному небi, зразу ж одiрвали його думи од загону, i всiм мозком оволодiли тепер штабний взвод i група прикриття, що захищала Бiле озеро.
Дорогою проїхав броневик, слiпучо освiтив узлiсся, i тiнi, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лiсi, що здавалося, наче на землю падали i пiдводились, iдучи у безвiсть, живi сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сiк. Лунко вiдщеплювались трiски, глухiше – кора; трiщали, шумiли i зiтхали перебитi гiлки. Якийсь наполоханий жеребець звiвся на диби, заiржав.
– Стiй, холеро! – i задзвенiла уздечка.
I тiльки стихала стрiлянина, в кущах, спочатку несмiло, подавав голос соловей, обзивався другий, i увесь лiс починав спiвати – урочисто, радiсно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимi переливчастi струни.
«Що ж, i пташина привикає до вiйни», – майнула непрохана думка, вiдриваючи вiд напруженої сiтi планiв i образiв. Вирiсши на лонi природи, Дмитро, навiть сидячи над картою, завжди мислив образно i так в уявi освоював мiсцевiсть – шляхи i стежки, лiси i перелiски, болота i озера, що часто, вперше проїжджаючи ними, вiн оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, i тiльки коли вона обростала картинами – розкривалась легко i глибоко, як несподiвана галявина в тiнистiм чорнолiссi. Око ж мав гостре i пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землi – i вже вiн спливає перед ним зi своїми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлiбина ножем, обсiяний згадками, як нива зерном.
Уже в який раз вiн перебирав в уявi увесь закiльцьований лiс – i нiчого путнього не мiг вигадати. Прорватися тепер можна було тiльки до рiчки, де засiли мадьяри. Усi дороги були перехопленi броневиками i танками. Не мадьяри i не рiчка лякали його: мадьяри вночi навряд чи устоять проти рiшучого натиску, а рiчка була вузькою – звичайною деревиною можна було з'єднати низькi береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохiдне весною.
Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як неспокiйно на серцi командира.
Вiд Маркового поля проїхав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух.
– Ще один пiдiрвався! – промовив хтось чистим тенором.
– Туди йому й дорога.
Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано, якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'ї, i Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглi постатi вершникiв i пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад, наставляючи зброю в темiнь.
– Стiй! Хто iде?
– Травень.
Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра пiдiйшов дiд Хмара.
– Горе, Дмитре Тимофiйовичу.
– Що таке? – перехилився з сiдла.
– Фашисти перехопили родини першої роти.
– Як? – вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра.
– Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру врятувати… I Созiнов уже нiчого не змiг зробити.
– I що? – задихаючись, нависає головою над Хмарою.
– Погнали в район.
– I ви не могли вiдбити?
