чорними, з-пiд яких вибивалися поземнi смуги вогню.
Запалали навколишнi села. Вночi до самого верхiв'я наливалася густою кров'ю купiль неба. Розтавали, як вiск, здибленi веснянi хмари, гинули в червоному рухливому морi, i нiде, нiде не було навiть клаптика вiдрадної синi.
Ланцюгом, на три метри солдат вiд солдата, пройшли по селах карателi, вбиваючи жiнок, дiдiв, дiтей, забиваючи трупом криницi i силоснi ями. Розпеченими вiд пожарищ i кровi очима знаходили усе живе i тут же, на мiсцi, рiзали, палили, четвертували, реготались здичавiлим смiхом.
Одна жiнка, коли почула наближення смертi, сховалася з дитиною у високому кадубi. Не помiтили її, пройшли. Вiддалялись пострiли, тiльки-но виглянула на свiт – засiрiв другий ланцюг. Може i врятувалася б жiнка у своїй схованцi, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина; смiючись, так i перекосили чергами фашисти надвоє i кадуб, i жiнку, i дитину. Та що людей – усiх собак, голубiв побили, мовляв, через них здiйснюється зв'язок з партизанами. Тiльки врятувались тi, хто встиг заховатися в болота та в такому пiдземеллi, що навiть здичавiле закривавлене око карателя не помiтило…
Спочатку по дорогах навколо дiбров, стрiляючи з гармат, промчали танки, потiм машини, набитi пiхотою. П'янi пiснi уривчасто долiтали до лiсу, опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох кулеметникiв, спостерiгача i зв'язкiвця. Основнi ж партизанськi сили були в глибинi. Кожен загiн займав свiй сектор оборони. Роти, що ранiше були розкинутi одна вiд одної на кiлька кiлометрiв, з'єднали в єдиний кулак.
Першим вiдступив у глибину березини пост Макаренка, коли, пiдминаючи молодi дерева узлiсся i ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танкiв. Ударив Макаренко по переднiй ' потворi з двадцятизарядного польського кулемета; заляскотiли кулi по бронi, але машина вперто продовжувала просуватися вперед. Iз штабу загону назустрiч танкам вислали бронемашину. Одначе цього дня Пiдвисоцькому не довелось показати своєї майстерностi: середнiй танк наскочив на авiабомбу, перетворену на мiну, i, охоплений полум'ям, пiдстрибнув, а потiм важко осiв на розвержену землю. Решта танкiв повернула назад. Макаренко знову зайняв своє мiсце на узлiссi, вганяючи в гнiздо кулемета нову касету, набиту нiмецькими набоями.
Дмитро з узлiсся добре бачив у бiнокль, як поля захрясали сiрими нiмецькими i жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалинi полкова артилерiя, прибували автомашини, а сапери мiнували поле, щоб нiхто з партизанiв не змiг вискочити iз смертельного кола. Прикидав у думцi, звiдки має початися наступ, i чув у душi той терпкий неспокiй, який зникає, коли вже весь втягнешся у бiй i нема тобi часу навiть стерти з лоба докучливий їдкий пiт.
I не стiльки турбував його тепер самий бiй, скiльки беззахиснi люди, родини партизанiв, його сiм'я, – усi, що довiрили життя своїм захисникам. Куди з ними дiтися? Опiвднi на його дiлянку пiшли мадьяри.
– Товаришу командире, дозвольте нам провчити їх, – пiдiйшов Пантелiй Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму i чорнi черевики. Позаду нього зупинився Янош Балог. – Тiльки накажiть нашим, щоб помилково не застрочили по нас.
Дiставши дозвiл, партизани метнулися вперед. Пантелiй змiнив у патруля свiй автомат на нiмецький i перший пiдповз до самої дороги.
На узлiссi з'являються мадьярськi дозорцi. До Пантелiя i Яноша наближається примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтiвками i красивими, неначе ляльковими, карабiнами йдуть мадьяри своєю характерною журавлиною ходою, присiдаючи i витягаючи шиї. Так само по-журавлиному пiдвiвся, дибнув два рази Пантелiй, пальцем кивнув карателям i притулився до дерева. Його прийняли за розвiдника, i зразу, стискаючись, частина ланцюга попрямувала до хлопця.
Доки ж вони будуть їх пiдпускати до себе? – хвилювався Дмитро, чуючи, як бiля нього шелестить трава – партизани повзуть до узлiсся назустрiч мадьярам. Уже залишилося метрiв тридцять, двадцять п'ять… двадцять… До Пантелiя заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерiшуче зупиняється офiцер. Враз пiдкидає до плеча блискучий буковий карабiн. Але Пантелiй випереджує супротивника – прямо в упор проводить автоматом, раз i вдруге. I тягучi стогони змiшалися з одичалим криком:
– Мадьор партiзанок! 17
Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офiцер. I в цей час партизанський огонь вириває живi кiльця ланцюга, вiдкидає його назад. Хто ж спробував залягти, – уже бiльше не пiдводиться з землi.
Блiдий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко пiдходить Жолудь i вже жартiвливо, щоб заховати хвилювання, комiчно дибає, перекривляючи ходу ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врiвноважений Янош Балог.
Партизани негайно ж прибирають зброю i набої, бо тепер чимало воїнiв, iз нових, лише мають однi берданки.
Розвiдка доносить, що найменшi сили, i то мадьярськi, стоять бiля яру, який веде до невеличкої рiчки, бо за нею починається нешироке, але непрохiдне весною болото. Тут навiть поле не замiновано.
З трьох бокiв по лiсах ударила полкова артилерiя. Трiщало i охкало розщеплене дерево, глухо гудiла земля, запарували димками свiжi вирви, а перелякане птаство пiсля кожного вибуху то пiднiмалося вгору, то знову табунцями падало в кущi, недалеко, вiд одного мiсця. Коли бiля Дмитра почали вибухати снаряди, вiн скочив у щiлину i побачив скуцьорбленого кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторiнку розпухлої зачитаної книги.
– Ти що робиш? – здивовано подивився на партизана.
– Чехова читаю. Iнтересна книжка, тiльки листкiв нехватає. Зачитали хлопцi.
– Знайшов час.
– А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерiї не дiстанеш, а фашист лiсу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? – i засмiявся. – Тут такi меню ловкi складено: порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрiн без поросяти. – I знову засмiявся.
«Невже йому зараз до книг?» – допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усмiхаючись i задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щiлини.
Не звертаючи уваги на шалений обстрiл, до Дмитра пiд'їхав Созiнов, а трохи згодом i Тур, заклопотаний, втомлений i знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комiсара.
«Може турбує доля дiвчини?» – подумав, пiдходячи до Созiнова, спокiйного i зосередженого, що виймав iз планшетки карту.
– Чого, комiсаре, поблiд? – кинув косий погляд.
– Жiнки розтривожили. Пiдняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щiлинах бiжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабськi сльози.
Лягли на землi перед розстеленою картою.
– Привiз новини iз штабу, – зручнiше умостився Созiнов на травi. – Маємо наказ iз Москви вiд штабу партизанського руху вирватися з оточення i вийти на територiю України, окуповану Румунiєю. Сьогоднi ж починаємо марш на пiвдень. Завдання нашого загону – розiрвати кiльце, дати усiм вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцькiвськi лiси, потiм виходимо в Чечельницький район, форсуємо рiчку Рiвець – теперiшнiй кордон, i тут, в цьому лiсi, – показав окреслене кружальце на картi, – знову сходимося всiма силами.
– Он як, – задумався Дмитро.
– Завдання вiдповiдальне i тяжке, – Созiнов для чогось поправив кобуру, ясно стрiвся очима з Туром. – Особливо непокоїть, що в нас сотнi мирних людей, не звиклих до боїв i маршiв…
– Тому нам треба провести бiй навально i майстерно, – промовив Тур. – Зараз скличемо партiйнi збори.
– Зараз же, – тихо вiдповiв Дмитро, уже думаючи над планом операцiї.
Незабаром iз взводiв i навiть застав, зосереджено i гордовито, почали сходитися на галяву комунiсти.
– Великi дiла, братцi, надходять, – проводжаючи їх очима, говорили партизани.
– Такий час.
– Над нашою долею думають.
– Над нашою… Як i завжди.
