та вже не може вирватись iз болота.
– Орел, Орел! – не чуючи власного тiла, зiскакує Дмитро на траву i, тримаючись за повiд, сковзає уперед. Вiн загрузає тiльки по колiна – далi пiд ногами твердий грунт.
Гаряче хропучи, б'ється кiнь, обдаючи Дмитра болотянистою водою.
– Переправляйсь! – командує Горицвiт.
Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали перебиратися партизани до свого командира. I коли конi пiзнавали своїх господарiв, що по них переповзали далi, до берега, на мить завмирав хрипотливий стогiн, i гнiтюче передсмертне iржання врiзалося в неласкаву нiч.
– Припав я до свого, а вiн мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як квасолини, течуть, – кусаючи губи, промовляє Пантелiй Жолудь.
– Да. Кiнь, як людина, плаче. I голос в нього перед смертю людський, – погодився Слюсар.
Останнiм переправився Тур i зупинився бiля Дмитра.
– Веди, Туре, загiн. Я наздожену вас, – не чуючи своєї ваги, Дмитро пiдiйшов до коня, охопив руками його голову i почув, як гаряче защемiли долонi: густi сльози двома струмками текли по м'якому ворсi, а очi Орла блищали, мов огники. Поцiлував Дмитро свого товариша в лоб i кинувсь на берег.
Уже з гони пройшов, наздоганяючи загiн, i раптом у тишi високо задзвенiло тоскне, таке знайоме, тривожне iржання.
– Орле, мiй Орле, – стиснув картуз в руцi i знову обважнiлим зором побачив перед собою сiм'ю, близьких, що прямували у невiдому темряву, мовчазнi i похилi… А вiн наздоганяв їх на своєму конi.
XXVII
З тривогою прислухались на Бiлому озерi до нестихаючої стрiлянини. Навiть худоба перестала пастися, а коли кiлька снарядiв розiрвалися бiля табору, люди не кинулися врозтiч, а, навпаки, почали тiснiше збиватися в одне мiсце. I раптом високий переляканий голос якоїсь жiнки:
– Ой, горенько! Фашисти!
З усiх бокiв до табору бiгли, стрiляючи, вороги. Кiлька жiнок пiдсвiдоме кинулись тiкати, але зараз же й впали, продiрявленi десятками куль.
Андрiй зрозумiв, що єдиний можливий порятунок – це бути iз всiма, триматися купи. Вiн пiдiйшов до скам'янiлої матерi, що охопила обома руками Ольгу, мовчки став бiля сестри. Швидко i млосно калатало дитяче серце, але думки працювали чiтко. Надiявся, що зараз не будуть розстрiлювати: треба ж мати живi трофеї, видати жiнок за партизанiв. I справдi, фашисти, охопивши юрбу щiльним кiльцем, погнали її на лiсову дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пiшов рудобородий зрадник.
На дорозi солдати розбилися на двi групи. Одна, бiльша, знов повернула до Бiлого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених до мiста. Поспiшали, бо вже за хмарами заходило сонце i тiльки червоний пояс мерехтiв мiж деревами, як згасаюча надiя. Чорнiли трепетнi лiси, i лише однi берези сяяли, немов блискавицi у хмарному небi.
– Ольго, спробуймо тiкати. Все одно уб'ють, – прошепотiв Андрiй, нахиляючись до сестри.
– Менi страшно.
– Не страшись, треба вирватись.
– Добре, – тихо вiдповiла дiвчинка i стисла братову руку, немовби шукаючи в нiй порятунку.
– Мамо, бабусю, ми тiкаємо з Ольгою, – притиснувся до матерi.
– Куди ж? – подивилась очима, повними слiз.
– У лiси. Спробуймо разом.
– Тiкайте самi. Так легше буде… – перехилилась мати до нього; незручно в тому людському тисковi поцiлувала сина i заточилась на людей вiд сильного вдару прикладом. Докiя пiдтримала її, схвально i жалiсно кивнула головою внучатам.
Щось погрозливо зашваркотiла чужинська мова, i пострiли вдарили помiж деревами, осипаючи на людей дрiбнi галузки.
– Наказано не говорити, – пошепки пiшло по юрбi.
I стихли люди, тiльки нервовий схлип душив якусь жiнку та важко гупали залiзом по корiнню кованi чоботи чужинцiв.
I зараз, зовсiм забуваючи про себе, Югина тiльки одного просила кожною своєю клiтиною, кожним подихом: коли б пощасливилось дiтям утекти вiд видимої смертi. I мало не вмлiвала при однiй думцi: «А що як уб'ють тут же, бiля неї? Нi, нi! Вони утечуть, будуть жити. А як?..» – I знову тягнулася i обривалася та сама незмiнна основа, обдаючи молодицю то жаром, то морозом… Коли б її Дмитро знав, що ведуть оце лiсами… Хiба б вiн не вирвав iз кiгтiв смертi усiх людей? «Не знаєш ти, Дмитре, яке горе чекає тебе…»
Уже небо стало темносинiм, а лiс чорним, неначе налитий смолою. Осторонь зубчастою стiною вирiзьбились чагарники, над ними другим поверхом пiдводились крони дерев.
Андрiй з Ольгою витиснувся на край дороги i пильно стежив за охоронником, що йшов бiля нього. Ось солдат пiдвiв гвинтiвку, пролунав пострiл; хлопець легенько пхнув дiвчину в чагарник, а сам зразу ж скочив за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навiть охоронник в здивованнi застиг на мiсцi, а потiм ударив з гвинтiвки по кущах. Безладно затрiщали пострiли, i Югинi здавалося, що то кулi сiчуть не кущi, а її серце.
Згодом фашисти почали виливати свою злiсть на полонених, збиваючи крайнiх ногами i прикладами. I несподiвано свiтлiше дивної музики лiсова гучна далечiнь обiзвалася до молодицi:
– Мамо, ми живi!..
I не витримала жiнка – заплакала, нахиляючися до Докiї.
XXVIII
Було тяжко i досадно до слiз, коли зi всього мiста почали збiгатися осатанiлi нiмцi, мадьяри i полiцаї. Не дуже їх було багато – лiси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.
Ледь нагнувшися, в спокiйнiй скорботi йшла Докiя, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мiзерна купка брудного смердючого шмаття? Найбiльше – убити. Та смертi їй нiчого було боятися – пожила на свiтi, наробилася дiлечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тiльки одного вона хотiла б: побачити перед смертю Дмитра, поцiлувати його в уста, попрощатись, як прощається матiр iз сином. I нiчого бiльше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно i вмирає просто: отак подивиться на свою рiдню сумовитим i розумним поглядом, попрощається з усiма та й попливе у небуття, неначе човном по одвiчнiй рiцi.
Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвiр'я в'язницi. Прогнутими скрипливими схiдцями пiдiймаються на другий поверх. У вузькому коридорi, тьмяно освiтленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапiвцi i полiцаї. Дзвякнуло залiзо, розчинилась камера, i потекли туди люди, мовчазнi, мов камiння. Зникає в темному отворi Мартина Нiна, Катерина Прокопчук, Югина, i на Докiю летять оббитi бляхою скрипливi дверi. З в'їдливим скреготом швидко закриваються i замикаються на величезний замок. Знову лязгає залiзо, вiдчиняється друга камера, i гестапiвцi заганяють решту людей у якесь затхле лiгво, що вiє смородом онуч i перепрiлої соломи. Докiя пiдходить до облупленої стiни i починає тихо гукати:
– Югино, Югино! – потiм пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки i, втомлена, мовчки сiдає на бруднi нари…
Викликали на допит не поодинцi, а невеликими групами За довгим чорним столом сидiли два офiцери, поруч них, як вартовi, стояли Крупяк i перекладач, бiля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жiнки з накрученими, здибленими жмутками переспiлого волосся i такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорнiли лiтери, зверху нiмецькi, знизу
