добра, мiцнiше пригорнути до себе дивний свiт та бити, бити ворога, аж поки знову не заспiває уся земля i колосом, i сонцем, i пiснями…
– Нагороджується орденом Ленiна.
Неначе крiзь сон, вiн чує вигуки «ура», бачить, як полетiли вгору шапки партизанiв в честь свого командира, бачить обличчя Iвана Васильовича i шматок голубого слiпучого неба, що пробивається помiж деревами, як степове озеречко, його цiлують терпкi губи Кошового, i вiн невмiло, невпопад вiдповiдає на поцiлунок i вже бачить дорогий профiль в золотому колосистому обiдку.
Дмитро повертається до своїх партизанiв i раптом приходить до пам'ятi, помiчаючи їхнi добрi очi, радiсть на шорстких обвiтрених обличчях. Уже, усмiхаючись в душi, бачить iз новим автоматом Пантелiя Жолудя, що з захопленням i вiдданiстю стежить за своїм командиром, бачить Соломiю, спокiйного Лазорка Iванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вiкторiвну. От вона, вiрна кров землi – його велика бiльшовицька рiдня.
Що ж йому сказати? Усi слова розбiгаються вiд тиску почуттiв. А його слова чекають воїни – це вiн вiдчуває кожною своєю клiтиною. I, заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помiчаючи окремих облич.
– Товаришi партизани! кдина мета у нашiм життi: жити вiльно i щасливо, по-братерськи жити з братами, з великою рiднею всiєї нашої землi. А ключi вiд щастя у наших руках. Зараз строгi цi ключi: один – на п'ять набоїв, другий – на десять, третiй – на сорок сiм. I всi вони дуже хорошi, коли ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклi було завидно… Рука моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дiтей, матерiв, за свою радянську владу, за свою рiдну Вiтчизну. Спасибi за нагороду нашому великому народу, спасибi тiй людинi, що все своє життя i сили вiддає за нас, простих труженикiв, – великому Сталiну спасибi!
I знову «ура» прокотилося лiсом. Схвильований Дмитро пiдiйшов до своїх воїнiв.
Були нагородженi орденами i Тур, i Созiнов, i Гоглiдзе, i Жолудь, i Дуденко, i Iванець, i Соломiя, i Слюсар, i Ольга Вiкторiвна, i всi старi партизани, що вiдзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю, коли Iван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зiрки нагороджено Степана Синицю i Андрiя Горицвiта.
«Син», – не стримуючи усмiшки, побачив перед собою струнку, трохи сухорляву постать Андрiя, обняв хлопця, поцiлував.
– Звiдки ж такi вiдомостi були про них? – запитав Кошового пiсля того, як були врученi нагороди.
– Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дiтей, а тому бiльше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякi батьки.
– Товаришу командире! – пiдiйшов до Дмитра Пантелiй Жолудь, сяючи орденом Червоного Прапора. – Вiдпустiть до завтрашнього дня додому. Матiр, сестричку хочу провiдати.
– Аж коли про них згадав. А насправдi?
– Матiр, сестричку i ще одну сестру.
– Двоюрiдну?
– Так, здається.
– Їдь, тiльки щоб завтра увечерi був.
– Як iз пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогоднi, товаришу командире! Пiвжиття вiддай – i мало!
– Хороший деньок, – i заслухавсь, як на прогалинi, зiмкнувшися тiсним колом, спираючись на зброю, заспiвали партизани. Переливчастий мiцний тенор неспiшне i привiльне вивiв першi слова величної пiснi, i всi пiдхопили її мiцними, по-степовому широкими голосами.
Безмежне роздолля, що не знає кiнця-краю, i роздум, i вiдвага, i глибинний сум так переплелися у пiснi, що Дмитро не витримав – пiдiйшов до спiвакiв, сiв бiля них, увiйшов i чуттям, i думою, i голосом в пiсню. «От де вона – вiрна кров народна», – задуманими очима оглядав своїх товаришiв по зброї.
Та недовго довелося спiвати: пiдiйшов Тур, i вони обоє попрямували в штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-полiтичну роботу серед населення партизанського краю.
XXIV
Вночi розвiдники Гоглiдзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловiка. В його помутнiлих до жовтизни очах горiв хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчiр'ям i пiдв'язана грубим полотняним рушником до шиї. Розбитi черевики порозбухали од вогкостi, вся одiж, пошматована i пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклi i посинiлi повiки, тiльки рiзко окресленi складки бiля рота говорили про шалену впертiсть та бiль.
– Сiдай! – показав рукою на стiлець Гоглiдзе, коли заспаний бородатий хазяїн хати поставив на столi мiдний, приплюснутий бiля гноту, каганець iз гiльзи снаряда.
– Хто ви будете? Партизани, бандерiвцi? – в очах блиснули стиснутi одна до одної вогкi iскорки.
– Допитуєм ми тебе, а не ти нас, – вивчаючи, подивився на нього розвiдник.
– Тодi бiльше не почуєте вiд мене нi слова, – скам'янiв i прикусив уста.
Гоглiдзе зрозумiв, що в такого i обценьками слова не вирвеш. Не раз допитуючи фашистiв i рiзних непевних осiб, навчився зразу, чуттям, пiзнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити – чи плакати, благати, чи затнеться, мов камiнь.
– Партизани ми, – вiдповiв тихо, не спускаючи погляду з невiдомого, i
– Чим доведете? – навколо невеликого, пригнутого донизу рота рiзко, двома пiвколами, окреслились зморшки.
– Чим? – встав iз-за столу командир. – Ось чим. Дивись! – i показав на стiнi невелику вирiзку, очевидно, з школярської книги: на лавочцi, всмiхаючись, сидiли Ленiн i Сталiн.
I зразу ж обличчя невiдомого подобрiшало, пом'якшали складки бiля рота, i вiн у здивованнi, ще не зовсiм вiрячи собi, ступив крок до стiни i похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала його, низько опустилися плечi, але то було тiльки на хвилину. Збираючи всю силу, вiн випростався, рiвно сiв на стiлець i, притримуючи здоровою рукою перев'язану, пом'якшеним, спiвучим голосом, що нiяк не в'язався з усiєю його поставою, заговорив:
– Я, товаришу командире, партизан iз загону iменi Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рiвно двадцять днiв тому на нас напала i оточила есесiвська дивiзiя «Вiкiнг». Сiмнадцять днiв ми билися в лiсах. Гранатами i собою пiдривали танки, нищили фашистського гада. Основнi сили загону прорвалися i пiшли рейдом у Захiдну Україну, а ми, прикриття, витримали на собi усю навалу i пiсля форсування рiки наскочили на бандерiвцiв. Вдарили в спину, сучi дiти, i не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивiзiя «Вiкiнг» спiшно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання. Очевидно, вашого. Я все сказав.
– Документи якi-небудь є?
– Документи? Нi. А може це пригодиться? – поклав здорову руку на стiл. Нi на одному пальцi не було нiгтiв, лише почорнiле, потрiскане м'ясо нерiвно, сухими грудочками затягнуло довгастi вiчка на кiнцiвках. – Гестапо видало такий документ.
Гоглiдзе, примружившись од внутрiшньої дрожi, пiшов у кiмнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли вiн повернувся iз хлiбом i холодним м'ясом. Кондратюк, нерiвне, з присвистом вдихаючи повiтря, уже спав, опираючись головою об стiл.
З запiзненням принiс недобрi вiстi у штаб партизанського з'єднання i Степан Русов – перекладач вiйськового коменданта залiзничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповiдав про всi важливi подiї. Тепер у мiсто прибула каральна експедицiя в складi п'яти тисяч нiмцiв, що їхали на фронт, i трьох тисяч мадьярiв. На допомогу їм iшла дивiзiя «Вiкiнг». Усе лiсове привiлля ворог брав у широке кiльце. Одним ударом фашисти хотiли знищити партизанський рух в навколишнiх селах i лiсах.
Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевiряли зброю, мiнували дороги, посилювали розвiдку i охорону. Вони повiдомили про наближення великої навали усi села партизанського району.
