поїзди, аж гай шумiтиме. Пiсля вiйни поїду вчитися у вiйськову академiю. Нам, партизанам, тiльки на командирiв треба вчитися… А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по лiтах, звичайно. Це б разом поїзди зривали, разом у Москву поїхали. Сталiна на парадi побачили б. Що не кажи, Андрiю, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе i сльози уже заблищали. Це недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?
– Замовч ти нарештi, – вiдвернувся вiд Степана…
XXII
Перше донесення Симона Гоглiдзе розсмiшило увесь штаб. «Дорогий товаришу командир, – писав начальник розвiдки. – На дiльницях Орел, Соловей, Сокiл, Перепiлка усе спокiйно. Iз Курiпки фашисти евакуюють добро i худобу подалi вiд своїх сусiдiв – партизанiв. Ми розсердились на цих табунщикiв за недобросусiдське життя. Вночi напали на них, одних побили, iнших взяли в полон, третi розбiглися. Кулеметiв поки не дiстали, а дiстали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх iз донесенням. Неодмiнно оповiстiть, коли приготовите шашлик. Вiвцi жирнi, шашлик добрий буде».
– Бач, яка спасенна душа – проситься на шашлик приїхати. Знаю його – сидить тепер десь бiля вогнища i цiлого, барана на залiзяцi покручує, – похитуючи головою, смiявся скупий Вiктор Гаценко, радiючи, що тепер йому нема чого сушити голову над «проблемою з м'ясом та без м'яса».
– Або барана крутить, або фашистовi голову скручує, – промовив Созiнов, одриваючись вiд шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. – Вiкторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглiдзе, не маю нiяких грунтовних заперечень.
Дмитро iз Туром пiшов на галявину до партизанiв останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, спiвали пили, брязкали лопати. Пiд керiвництвом iнженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували дорiжки, обладнували свiй лiсоград.
Соромлячись i червонiючи, до них пiдiйшла Соломiя. I Тур теж почервонiв, не спускаючи очей iз дiвчини.
– Що, знову прийшла проситися на завдання? Так i знай – зараз не пущу: батько без тебе мiсця знайти не може. Утiш його старiсть, поки можна.
– Так я тепер, Дмитре Тимофiйовичу, щодня в нього буваю, – i переглянулась iз Туром.
– Тут таке дiло, – нiяковiючи, заговорив i зам'явся Тур, i Дмитро не пiзнав голосу свого комiсара. Слово якось вiдскакувало вiд слова, не трималось купи.
– Туре, не пiзнаю тебе, – поглянув на Тура, потiм на Соломiю, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.
Зрештою i Тур почав сердитись на себе i вже яснiше заговорив:
– Дмитре Тимофiйовичу! Вiйна є вiйною, але вона не виключає людських почуттiв. На вiйнi вони ще бiльше мiцнiють.
«Пiшла лекцiя», – осмiхнувся в думцi Дмитро, зрозумiвши все.
– Ну от, нашi почуття, себто мої i Соломiї… – i аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозенi слова…
– Вiтаю вас на сьогоднiшнiй день, i на завтрашнiй, i на все життя! – Дмитро з'єднав руки Тура i Соломiї. – Ви це хотiли сказати? – поглянув у очi обом.
– Це, – майже одночасово промовили i Тур, i Соломiя.
– От i добре. В тяжкий час поєдналися вашi серця. Значить дружба, любов буде мiцнiшою. Щасти вам доля. А день весiлля обирайте самi – усiм загоном будемо справляти, – поцiлував Соломiю, а потiм Тура.
Дмитро довго мiркував, як сказати Михайловi, що Тур одружується з Соломiєю. I вночi, прокинувшись, не мiг заснути, думаючи, як притишити бiль Созiнову. Вiн бачив, як тяжко було на душi хлопцевi, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над книгами i планами, запроваджуючи в загонi рiзнi новинки i хитрощi, найбiльше придатнi в лiсовiй боротьбi з ворогом. Дмитро так i не змiг придумати щось путяще: тяжко втручатися в чужi iнтимнi справи.
Другого дня пiсля полiтiнформацiї, яку провадив Тур, Дмитро зiбрався їхати додому; до нього пiдiйшов Созiнов.
– Дмитре Тимофiйовичу, вiзьмiть iз собою.
– пдь, будеш дорогим гостем у мене.
– Та я не до вас думаю, – зам'явся.
– До кого ж?
– До Марта Сафронiвни заскочу. Лiкувала ж вона мене, – додав, нiби виправдуючись.
– Щось ти зачастив у той двiр. Як вона живе?
– Нiчого. Вам привiт передавала. Тодi, як ми заїхали вперше в село, – пожвавiшав, – я сказав їй про вас, так мало не зомлiла вона.
– Он як, – задумавсь Дмитро i тихо додав: – Колись ми любились iз нею. Давно це було. I залишилися друзями на все життя. Шаную її i за минуле, шаную i за те, що нiколи святим словом «матiр» не злегковажила, шаную i за те, що тепер, в тяжкi днi, переховувала у себе поранених, чим могла, допомагала їм, i нам, партизанам, не раз її слова допомагали.
Созiнов вiдчув хвилювання Дмитра, зрозумiв, що той у найглибших потайниках своєї душi зберiгає образ Марти. I це так зворушило його, що не витримав – признався:
– А я, Дмитре Тимофiйовичу, iще шаную Марту Сафронiвну за те, що вона таку дочку викохала.
– Хорошу?
– Дуже… Я й сказати не можу. Якась така у неї принаднiсть, що й пояснити не можна. Ну, от як пахощi цiєї квiтки, – махнув рукою на кущ шипшини. – Не опишеш їх, а чути – всюди чуєш. Iнодi буває дiвчина i скромна, i роботяща, i красива, однак, мов тiнь, таїться в нiй якась нарочитiсть, прихована закоханiсть у себе чи щось iнше. А в Нiни нiчого цього нема. Тому i здається: усе, що вона робить, говорить, – мусить бути тiльки так, а не iнакше.
Дмитро з неприхованою цiкавiстю слухав Созiнова, все бiльше упевняючись, що його любов до Соломiї пригасило нове почуття.
– Сподобалась тобi дiвчина?
– Дуже, – признався гаряче i щиро.
– Ну, i ти їй подобаєшся. Такi не можуть не подобатися. I довго ще Созiнов розпитував про життя Марти Сафронiвни, одначе Дмитро розумiв, що не так його цiкавило життя молодицi, як бажалося поговорити, подiлитися своїми думками, iще раз згадати дiвчину, що так неждано-негадано причарувала його.
XXIII
Хвилююча звiстка облетiла всi загони, усi землянки. Тiльки й мови тепер було: iз Москви прилетить самольот. Привезе зброю.
– Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землi, хоч би одним словом перемовитися, – зiтхав, лежачи на травi, маленький, рухливий Кирило Дуденко.
– Ти ж поезiї перепиши, – пошлеш у столицю, – наказував Слюсар. – Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сiм'ю. Пiснi у тебе правильнi…
– Чи годяться вони куди? – задумався молодий поет.
– Годяться. Це поезiї про наше життя. I так за серце беруть, що гвинтiвку мiцнiше стискуєш, – переконував Олекса Слюсар. – Скорiше б самольот прилiтав.
– Сталiн нам допомогу посилає. Не забув своїх дiтей, –прорвало навiть мовчазного Лазорка Iванця. Вiн лiг на землю, головою уперся в високозрубаний з виїмкою пень, мрiйно задивився на небо, мовби слiдкував, чи не з'явиться де крилатий вiсник.
