Хвилювався i Дмитро. Кiлька разiв ходив дивитися на давно висохле болото помiж двома лiсами, де партизани влаштували майданчик для лiтака.
Лише один Пантелiй Жолудь в цей час виявив великий спокiй i хазяйновитiсть. Вiн кiлька разiв мотнувся на села, дiстав сала, масла i все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянцi.
– Пантелiю, чи ти не думаєш продсклад вiдкрити? – смiявся Олекса Слюсар. – Може помiчником Гаценка збираєшся стати? Вiн тебе навчить труситися над кожним мотузочком.
– I чого ти прилип, як шевська смола? Iди вже собi кудись, бо вiд тебе, як вiд перцю, чхати хочеться, – незадоволено бурмотiв хлопець. – Тiльки ж коли хто до мiшка полiзе – в'язи скручу, голову вiдiрву, тодi вам Гаценко проти мене самим найм'якшим лiбералом здасться. – I для бiльшої ваги додавав: – Це для гостей подарунок. Понятно?
Нарештi штаб партизанського з'єднання дав Дмитровi завдання зайняти подвiйну кругову оборону по шляхах i навколо посадкового майданчика, приготувати ракетнi шашки для сигналiзацiї.
Погожого весняного вечора, недалеко вiд галявини, зiбралося в лiсi партизанське командування. Радiсть, хвилювання i урочистiсть були в кожного на обличчi. Навiть пораненi, привезенi для евакуацiї в глибокий тил, не порушували стогоном дивної лiсової задуми.
– Дождалися, Дмитре Тимофiйовичу, – торкнувся його плеча Iван Васильович. I в тому одному словi «дождалися» було все: i щастя, i вдячнiсть Великiй землi.
– Дождалися, Iване Васильовичу, – вiдповiв пошепки, вiрячи й не вiрячи, що прилетить лiтак. Зрiдка у лiсi трiсне суха галузка, зашерехтить чиясь хода i зразу затихне. Тiльки Дмитро вiдчував, що за кожним деревом причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вiсника рiдної столицi.
I от далеко-далеко у повiтрi неясно заспiвали мотори. I кожен партизан в напруженнi потягнувся усiм тiлом до того гулу, неначе до найдорожчої пiснi, яку колись в дитинствi спiвала мати. А рокiт наближався, наближався, стояв у небi i на землi, бо серце в кожного билося разом iз мотором. Нарештi помiж зорями з'явилася летюча зоря, понад лiсом вiйнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, бiло мигнули крила i хвiст лiтака. Раз, i вдруге, i втретє.
I у вiдповiдь з землi пiднялися три ракети: червона, зелена i жовта. Потiм на майданчику спалахнули ракетнi шашки, i самольот низько пролетiв над лiсом, застрибав по землi. А з усiх усюдiв кинулись до нього люди. Навiть частина охорони не витримала – побiгла до довгожданої птицi.
Коли б не присутнiсть Iвана Васильовича, Дмитро, певне, теж побiг би, як нетерплячий хлопчик.
Не виключаючи моторiв, зупинився лiтак, i з нього з автоматом напоготовi вискочив представник штабу партизанського руху.
– З'єднання iменi Сталiна? – запитав схвильовано i голосно.
– З'єднання iменi Сталiна, – вiдповiв Кошовий.
– Iван Васильович?
– Я…
Коли iз самольота вийшли пiлот, представник штабу партизанського руху i два радисти, всi кинулись цiлувати їх. Плакали дiвчата-партизанки, плакали од радостi i зворушення бувалi воїни, що не раз вiч-на-вiч стрiчалися зi смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долонi провiв по очах.
– Привiт славним народним месникам од всiєї Великої землi, од червоної столицi Москви, – привiтався представник ; партизанського руху, i лiс аж здригнувся вiд стоголосого «ура»…
Гостi поспiшали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати боєприпаси, новенькi автомати, мiни Старiкова, тол, капсулi-зривачi, бiкфордовi i детонуючi шнури, радiоприймачi та батареї до них, свiжi газети.
Жолудь, що перший опинився бiля самольота, уже успiв установити «контакт» iз пiлотом.
– Це вiд нашого партизанського загону, – пiднiс подарунок. – Хлопцi у нас усi бойовi, як орли. Ви ще не знаєте нас… Тiльки фашиста iнодi навiть руками душити доводиться.
– Як руками? – аж одхилився назад пiлот.
– Ну, як? Просто руками, i годi. Пiдстерiгаєш його, гада, день i нiч пiдстерiгаєш, а потiм накидаєшся – i за горлянку. Отак i добуваєш вооруженiє. А скiльки через це дурно-пусто хлопцiв загинуло! Та яких хлопцiв! Що ж, без iнструмента тiльки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловiче, трохи дав автоматiв, усе життя дякували б.
– Це ж усi для вас привезли.
– Ну, знаєш, це сльоза для нас усiх. Ними тiльки премiюватимуть найкращих партизанок. Жiнкам усюди везе: i празник восьмого березня мають, i автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо i нам не дадуть, повiр, не дадуть. Скажуть: ви, хлопцi, метикованi, без автоматiв обiйдетеся. А хлопцi ж якi у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тiльки без iнструмента… – i Пантелiй так розжалобив довiрливого пiлота, що той уже хотiв йому витягнути зо два автомати.
Дмитро помiтив цю гру, пiдкликав Пантелiя.
– Ти що витворяєш?
– Я? Нiчого, товаришу командире, – зробив здивований вигляд. – Просто iз своїм дружком зустрiвся. Потолкував задушевно.
– А як прiзвище твого дружка?
– Прiзвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє – всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве iм'я i хлопець пiдходящий. Прямо тобi справжнiй орел-партизан. – I, задоволений своїм порiвнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова i командира проймуть.
– Скiльки ж ти автоматiв хотiв вициганити?
– Для хлопцiв п'ять, вам шостий, собi сьомий… Не спiдручно ж вам iз таким старим автоматом ходити, – i, вважаючи, що вiн цими словами роздобрив командира, уже дiловито додав: – Хлопцям не завадило б iз пару баранiв притаскати. Хай везуть та нас не забувають.
– А за пару баранiв скiльки автоматiв думаєш узяти?
– Нiчого, товаришу командире. – А потiм завагався: – Ну, тут дiло полюбовне. Можна нiчого, можна i щось .. Нi, навiть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсiм без зброї.
– Так от, про автомати забудь. А зараз бiжи до свого друга, тiльки прiзвище запам'ятай його, i спитай, чи хватить мiсця для живого грузу.
– Бiжу, товаришу командире, – легко метнувся до самольота.
В лiтак поклали двадцять поранених партизанiв, двi вагiтних жiнки. Представник Українського партизанського штабу взяв особистi справи кожного партизана, звiти загонiв, нагороднi матерiали, а Iвану Васильовичу вручив акуратний пакунок.
Жолудь зi своїми хлопцями встиг до вiдльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелiя, не знайшлося мiсця.
– Дуже славна машина, тiльки чого б було конструкторовi не збiльшити її на якусь пару метрiв, – щиро пожалкував завзятий партизан.
Загурчали мотори, колихнувся лiтак, пiдстрибуючи, побiг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одiрвався од землi, мiж зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильованi воїни ще довго слiдкували за небом, не розходячись з галявини.
Вранцi штабнi радисти прийняли радiограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромi.
А це вже було несподiванкою для всiх – опiвднi другого дня в їхнiй загiн приїхали Iван Васильович i Генадiй Павлович вручати нагороди.
Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися i повзводне вишикувалися на лiсовiй прогалинi. Коротку, але задушевну промову виголосив Iоан Васильович, а потiм почав вручати бойовi ордени та медалi.
– Горицвiт Дмитро Тимофiйович!
I вперше за пiвтора року партизанського життя пiшла обертом земля i пiд ногами i в очах командира, його нагороджувала Батькiвщина! Вона не забула колишнього простого хлiбороба.
I тепер, коли прийшла його пора, вiн знову в якусь мить побачив усе своє життя, усе привiлля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. I схотiлося стати кращим, бiльше зробити
