– Чи не на пасiку їздили? – догадався Дмитро.
– Точно. На пасiку. Хотiли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля порога i хлiб в полумиски з медом умочають. «Хлопцi, вiдпустiть нам трохи цього дива», – кажу їм.
– А ви з якого загону? – питають мене… – Еге, та ви до нашого села не прикрiпленi. Шукайте собi в своєму. Коли ж перекусити хочете – сiдайте до гурту.
– Що ми не говорили – не помагає, – втрутився в розмову Гаценко. – Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з ним…
– Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, – безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. – А найголовнiше, товаришу командире, що пасiчник – батько нашої Соломiї. А такий вредний, в'їдливий дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть.
– I навiть командиру не привезли покуштувати меду? – засмiявся.
– Не привезли. От до чого свої хлопцi доводять.
– Це називається – наводять порядки в партизанському районi.
– Не дуже вони, цi порядки, тiшать мене, – похитав головою Жолудь.
– А меду дуже хочеться?
– Полюбляю таку штуку, – аж губами повiв Пантелiй.
– Ну, добре. Дам вам записку до пасiчника – вiдпустить на загiн.
– Ой, не вiдпустить… Вредний дiд!
– Вiдпустить! – приклав блокнот до колiна…
I незабаром авто, пiднiмаючись на Великий шлях, зникло в м'яких i чистих сутiнках.
Яким дивом, хвилюючим i радiсним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегрiта пила далекого лiсу i небо, що опускалося аж за лiс.
Трах-тах! Трах-тах! – ударило на левадi, i Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радiстю зрозумiв помилку: то не пострiли були, а якась жiнка праником лунко вибивала шмаття.
Вечiрнi барви тихо облягали село; над Великим шляхом трiпнулась зоря, i десь далеко-далеко запечалилась пiсня. I свiт був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в новi бої, щоб знову кувати щастя на землi, бачити голубу i зелену весну, почути пiсню солов'їну, i вiковiчний шум широкої дороги, i велику радiсть вiльної землi.
XXI
Пiсля вiдпочинку Дмитро знову поїхав у лiс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край i водночас стежили, пробиваючись у глиб Подiлля, за дiями ворога. До кожного загону чи групи самооборони пiдпiльний райком i штаб партизанського з'єднання прикрiпили полiтичного працiвника i партизана-iнструктора, щоб через деякий час цi загони стали бойовими одиницями, якi зможуть виконувати й тактичнi завдання.
На правому березi Бугу були розвiдники Дмитра пiд командуванням завзятого Симона Гоглiдзе. Якийсь особливий розвiдницький нюх мав цей стрункий, пiдтягнутий вояка. В дощi, метелицi, непроглядну темiнь вiн знаходив шляхи до ворожих гнiзд i зовсiм iншими дорогами виводив партизанiв з небезпеки.
– У партизана тисяча дорiг, у фашиста тiльки двi: одна – у землю, в могилу, друга – на небо, до чортiв. Вибирай йому чи ту, чи iншу дорогу – обидвi хорошi, – пояснював своїм бойовим побратимам.
Вразливий i довiрливий, як дитина, швидко мiг розсердитися одначе i розвеселити його було легко. А в бою вiн брав таким натиском, несподiваним, рiшучим, що навiть хлопцi, якi бачили види, дивувались i з опаскою косилися на начальника розвiдки.
Одного разу минулої зими диверсiйна група Григорiя Ладижця опинилася в оточеннi. Фашисти, висипавши iз великого ста. облягли її кiльцем, на околицi залязгали танки, у спину вдарили кулемети. I тодi Гоглiдзе взявся провести партизанiв прямо через село.
– Ти сказився? – насiвся на нього Ладижець. – Там же вся сила нiмецька.
– Знаю. Тут, – показав навкруги, – менша сила, але вона в дiї i жде нас. Там, в селi, велика сила, але вона не лежить за кулеметами i не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо – i гайда в лiс.
I партизанський удар по селу був таким несподiваним, що | фашисти, залишаючи на снiгу чорнi купини вбитих, почали розбiгатися хто куди…
Прощаючись iз Гоглiдзе, Дмитро знову нагадав:
– Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-пiд землi, а дiстали.
– Пiд землею будуть – дiстанемо. На землi будуть – дiстанемо. На небi з'являться – теж дiстанемо, – вiдповiв Гоглiдзе, який любив пишнi вислови.
– Ну, бувай, кацо, – по-простому обнялись, поцiлувались. – Зв'язкових двiчi на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.
– Гаразд, товаришу командире, – усмiхнувся чистою дитячою посмiшкою, вскочив на мотоцикл i подався до своїх розвiдникiв.
Говорив Дмитро про кулемети недаремно – хотiлося, щоб сила його загону змiцнiла вогневою наснагою, мрiяв, щоб у кожному взводi на два стрiлецькi пiдроздiли припадав третiй – кулеметний.
Всi останнi днi, радiснi, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводiв, складання докладних звiтiв за останнiй час, пiдготовка нагородних матерiалiв на кращих партизанiв i короткi вiдвiдини сiм'ї.
Знову Андрiй, уже чотирнадцятилiтнiй ставний пiдпарубчак, попросився, щоб батько забрав його iз собою. Але Дмитро вiдмовив навiдрiз.
Тодi хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:
– Ви все мене бережете. Думаєте, маленький… Ми з Степаном Синицею вже шiсть машин зiрвали, вiсiмнадцять фашистiв знищили. Нема у вас правди, тату!
– Де зiрвали? – схвильовано i зворушено впився очима в хлопчака. «Так от який у мене син», – вслухався в переривчасту мову Андрiя. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець iшов у загiн. Отож перебiльшено нахмурив брови.
– Так вiзьмете, батьку?
– Пiзнiше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.
– Ну, вiзьмiть мене хоч вашим ординарцем, – настоював хлопець.
– Яке вигадав! – засмiявся. – Тебе ординарцем, маму пiдривником, бабу куховаркою, – i цiлий загiн буде iз нашої сiм'ї.
Пiзнiше прибiг Степан Синиця. Бачачи, що Андрiй мирно бесiдує iз батьком, весело запитав:
– Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрiю?
– Нi, – вiдповiв похмуро i знову закусив губу.
– Куди тобi. Iще кашi мало з'їв Пiдрости трохи, – утiшив. – А я уже завтра йду в лiси. Пiдривником стаю.
– Тату, – потянув своє.
– Сказав – почекай!
Встав з-за столу i пiшов у другу хату.
– От у мене батько, – сумовито поглянув на Степана. – I не упросиш, i не вблагаєш.
– Всi вони одним миром мазанi, – безапеляцiйно промовив Степан. – Хiба вони розумiють дiтей? їм усе здається, що ми маленькi. На що вже я парубок не з останнiх, – не без хизування пройшовся по хатi, – а як тiльки сказав матерi, що йду в лiси, вона в сльози: «Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти вiд'їжджаєш, а на кого мене покидаєш», – по-жiночому приклав руку до лиця i засмiявся. – Бач, я їй i досi ще дитинка. У мене вже, повiр, вуса виростуть, а матерi все я буду дитинкою. Старi завжди вiдстають вiд жизнi.
– Це ти правду говориш, – погодився Андрiй. – Прийдеться менi втiкати в другий загiн. А хотiлося б з батьком побути.
– Вiд нього не втечеш – найде. Твiй такий, що безпремiнно найде… Ех, i дiла, Андрiю, неважнецькi твої, – заговорив з перебiльшеною зверхнiстю i повагою до себе. – А менi тепер море по колiна. Пiдриватиму
