востаннє на поставнику, iншi – на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь їх зустрiли i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може, сказано – жiнки, дороги не знають – попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всi.
Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзятої до всякої роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як залiзо, пальцiв то проворної сапки, то граблiв, то серпа.
Побачила Дмитра – заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха спина.
– Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини i дiток. Чи буде божий суд над людськими мучителями!
– Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не заховається од нас ворог, – мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним.
– Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових… Це навiть подумати страшно. Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, – задумливо, нi для кого, промовив Карпець. – Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких… таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань писалося, а й там такої пiдлоти не було. Або вiзьми «Вiйну i мир» Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть, трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть… Що тут смiшного є? – i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого…
Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими селами.
Аж надвечiр виїхав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села на стовпi побачив оголошення: «Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'їзд суворо заборонено». А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: «За порушення цього правила знiмається штраф – одна голова з недолюдка».
– Партизанська влада дiє, – схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги.
При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках долин.
Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв.
– Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! – промовив бiля ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi.
Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч, обходити перепону.
Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi.
Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в уключини весла – рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу, вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм поїхав понад рiкою в гомiнкi сутiнки.
Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, – вiдпочивала, видно.
– Дядю, перевезiть! – почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна. Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотiв об'їжджати перемiлу.
– Готуйтесь! На руках буду переносити, – водою побрiв до жiнки.
I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками.
– Таточку, це ви? – повисла на його поясi Ольга.
– Оце так! – тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна.
– Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре…
– Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, – жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю наливається все його тiло.
– Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? – задихаючись вiд щастя i хвилювання, заговорила Югина.
– Нi, не бачив сина.
– Послала його iз мамою вперед… Я ногу на болотах пробила, покалiчилась трохи… Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе… Як же ти найшов нас?
– А як же? Чую – говорить менi серце: їдь на луг, там знайдеш свою жiнку, посадиш її на коня, а сам i пiшки дiйдеш…
– Радiсть моя… Дмитре! – оповила руками дорогу голову, коли вiн нахилився над човном. – Сонце моє!
– Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, – усмiхнувся, цiлуючи дружину в просвiтленi од хвилювання i слiз очi…
Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрової хати, хай ущерблене було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутнє, але то було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на своїх плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя…
I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи – i в самiй сутi життя залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiває невелику частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганяє його, що вiн може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже витканої пряжi, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь свої провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в нього знайшлося вiрне слово i для своїх партизанiв, i ще бiльшою стала любов до сiм'ї. Найголовнiше – вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила.
Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра, сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.
На машинi до його дому пiд'їхав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО iще одно «х». I хоч як старався справитися зi своїми завданнями господаровитий Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i уїдливих запитань на зразок: чим вiдрiзняється бичок вiд нашого АХОХ.
– Товаришу командире! Така розпуста пiшла, – незадоволено забасив Вiктор Михайлович. – Просто добро iз рук вирвали.
– Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, – сердито сплюнув Пантелiй Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд частування.
– За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги пальця, – голови не прикладу? – вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи, про що має йти мова.
– Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав. Сказано: з жука меду не наїсися, – все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно знову переживаючи невдачу.
