так налiтали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги, мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання – поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось.
Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить i радує.
Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по шиї, i той, прищулюючи вуха i розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося зiскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовiрним зусиллям стримав себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i поскакав далi.
Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це село, пригадав образ незнайомої жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось i хата її показалась на розi.
«Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте», – неначе зараз почув мелодiйний голос русокосої дiвчини.
– Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! – гарапником показав на Мартину хату.
– Яка рiдня? – здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була у млинi.
– Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як її?
– Марта Сафронiвна?
– Вiрно. Заїдем до неї?
– Заїжджай Я пiзнiше прибуду. Про своїх довiдаюся. Коли довго не буду – розшукаєш мене.
Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв. Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч…
Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шумує дрiбним свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею пiдiймається розквiтлий сад. Орел легко перескакує рiв, i Дмитро, уже не чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до своєї хати, що, здається, сама, похiтуючись, наближається до свого господаря.
Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Бiля порога згустком кровi червонiє округлий розбитий замок, дверi забитi лише невеличким кiлком. Рвучко зриває з прибою клямку i входить у хату.
Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив стiл що стоїть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi. Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.
Оце i всього живого було в хатi Дмитра.
XVIII
Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тiло. пдким туманом парує болото, i крiзь мряку видно, як рожевiє на сходi – певне, сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги, скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути, вiдступає назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi, набубнявiлi штурпаки. Схоплюється руками за один, i вiн притишено хрупає в землi, бiля кореня.
«Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись», – благає усе її тiло, а в очах аж темнiє, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада.
З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя.
– Мамо, що ви? – прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi.
– Ой, – схопилася за груди. – Так перелякалась, так перелякалась! – i, кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. – Ходiмо, дiти мої, подалi вiд цього проклятого мiсця.
– Куди ж пiдемо? – запитав Андрiй.
– В Майдани помандруємо. Нема моєї сили бiльше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського.
– пї гадюка вкусила, – прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками.
I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце.
Зiбрали у вузлики убогi пожитки, з'їли по невеликiй скибцi вже зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв – невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд битого шляху.
В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились i застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь рибалка пiджарював рибу.
Де-не-де форкали конi, мукали корови – дехто встиг вигнати худобу.
Андрiй розшукав коня i наздогнав своїх на лозовику. Мати пiдсадила Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився, неначе важкий сон.
Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв:
– Чиї ви? Чиї ви?
«Отця i неньки», – так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докiї.
«Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од ненависного ока; Може i в Майданах на нас чекає невблаганне лихо». I знову ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка. Хай забирає її у партизани. На миру i смерть красна.
Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню, до якої тягнуться квiти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя насварилася на нього:
– Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйнує все життя.
– Я Ользi хотiв… голодна вона.
– Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'їдливо дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння.
– Не спите, мамо? – торкнувся плеча Югини Андрiй.
– Не сплю, дитино, – почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи.
– Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я поїду шукати батька, – неначе вгадав її думки, подивився вдалину,
I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло гвинтiвки.
«Нi, це не облава», – вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку не чути, але швидко знову
