довгастою, мов весельце.
– Коли б то так, – замислився.
– Дмитре Тимофiйовичу! – пiд'їхав до нього Тур. – Вiтаю з цiлковитою перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.
– Спасибi!.. Убитi в нашому загонi є?
– Два. Чотири поранених. к вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв – шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено.
Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що, неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро поїхав до своїх партизанiв.
XVI
Дiставши вiд штабу партизанського з'єднання триденний вiдпочинок, Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.
Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все навколишнє окреслювалось чiтко i рельєфно, неначе i дальнi хати, i хвилястi вишняки, i примхливi лiнiї Бугу, i корови в долинi були вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось, шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi.
По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь:
– Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузовi.
– Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь «шик» пропав.
– Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт – перший сорт, – промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулiю.
– Шкода такого добра, – пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень.
– Добрячий спирт, – нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: – Таке добро виливати аж серце не на мiсцi…
Проте вилив рiдину в бак – хотiлося на машинi приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, i воїни з пiснею помчали до своєї рiднi, жiнок, батькiв та дiтей.
Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки дiйде вояк до своєї хати, за ним уже пiвсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому – може уже її син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах.
На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю. Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев, вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав село.
Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива.
Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось: вiдшукається його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливої молодицi i цiлого виводка малят прямує подвiр'ям до хати. I всмiхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.
Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли ворота i, не зачиняючи їх, так i йшли з партизанами до хат. I в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.
«Як ми заживемо пiсля вiйни єдиною сiм'єю. Все дрiб'язкове вимететься з людської душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як свiт пiсля грози…»
Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди, що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому вiн бачив дружбу, любов до своєї землi, любов до коханої дiвчини, жiнки… Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвiр'я i хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна глибiнь.
Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось iз життям людей; поєдналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд допитливого i правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистрiнi рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i не втрачаючи своєї особистої принади.
Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до Дмитра i Созiнова пiд'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю усмiшкою.
– Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний?
– Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? – примружився, розумiючи, що Тур хоче їхати до Соломiї – вона ще зранку пiшла до батька.
– Що будемо робити? – зразу споважнiв комiсар.
– Та їдь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? – подивився на зосереджене обличчя Созiнова.
– Поїдемо! – кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому пагорбi i раптово зник з очей.
Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв його почуття. I хоч як йому хотiлось заспокоїти хлопця, проте не випустив нi пари з уст, – не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково неприємно i боляче.
«Час – найкращий лiкар в таких випадках. Час… i друга дiвчина. Клин клином вибивається», – вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що наче сто рокiв пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився i запам'ятався до цього часу.
На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними чистими зубами, повiдомив:
– Недавно налетiли на мiсто три «драбини». Рештки фашистiв повискакували на майдан. А «драбини» давай їх поливати з кулеметiв – думали, то партизани господарюють.
– Куди ж розбiглися рештки? – запитав Созiнов.
– У лiсок. Там їх тепер виловлює загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi, що не воювали сьогоднi.
– Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, – задумливо вiдповiв Дмитро.
– Твоя правда: на войнi навоюєшся, – погодився начальник розвiдки.
В'їхали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.
– Ощасливте нашу домiвку, – вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка в старенькому полотняному сачку.
Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його:
